Ґардаріка. Таємниця забутого світу. Вероніка Мосевич

і далі звернулася вже до хлопчика:

      – Якщо не пожалкуєш для Вадоми монетку, я скажу тобі щось дуже важливе, а вона піде в чужі землі, в невідомі світи для тебе щастя шукати.

      – Візьми, мені не шкода, – щиро мовило хлоп’я і відкрило долоньку, на якій сяяло срібло.

      – От щире дитя! Таким і повинен бути володар половини світу! Нахилися до мене, я погладжу тебе, – попросила вона, одночасно потягнувши його за руку.

      Коли він нагнувся, стара прошепотіла йому на вушко:

      – Запам’ятай мої слова на все життя. Остерігайся не так ворогів, як найближчих родичів. Твоя доля далеко звідси, за морем. Вона сама тебе знайде. Білявка з небесними очима. З нею ти правитимеш половиною світу, – і вже голосніше додала, заплющивши очі:

      – Ім’я твоє буде благословенне у віках, і я щаслива, що торкаюся цієї руки. Ми ще побачимось. Не забудь Вадому!

      Подивилась йому в очі, поцілувала рученятко і вклонилась. Якось непомітно зникла вона в натовпі цих дивовижних людей, які досить швидко щезли з очей, поки одурманені вершники переповідали один одному все, що їм наговорили. Малий довго дивився їм услід, оглядаючись.

      – Вадома… Вадома… – шепотіли його губки. Він був мов заворожений, раз у раз згадуючи слова кочівниці.

      Мати їхала мовчазна, міцно притуляючи Ярославчика, і за всю дорогу не проронила більше жодного слова. Батько з двома синами попереду, дружинники навколо – всі були зніяковілі від почутого і збуджені кожен по-своєму. Анна знала, що ці мандрівники можуть такого наговорити, що потім і не знати, як далі жити. Але ця стара, здавалося, самим небом послана, говорила тільки добре і щось таке дивовижне. Вона й так знала, що малий, її первісток, благословенний Богом та не по літах розумний. Інші діти бавляться, а він постійно зайнятий якимись мудруваннями, спокою їй не дає із запитаннями. Як би вона хотіла, щоб Ярославчик виріс дужим, мускулистим та відважним витязем, і пророцтво старої Вадоми збулося. Хоч Анна майже не чула, про що говорила мандрівниця на вухо малому, та й запитати не наважувалась.

      «Раз шепотіла, значить, щось насправді важливе. Може, мені й не слід цього знати», – розмірковувала мати.

      Вони в той день побачили щось справді величне. То був грандіозний храм, де підлога викладена мармуровими плитами із візерунками з мозаїки та майоліковими плитками. Високі колони та частково й стіни витесані також із мармуру. Все виблискувало і мінялося барвами в той сонячний день. Цей храм люди вже під час будівництва називали Мармуровим. У ньому душа відчувала свою близькість до Бога, настільки величаво він виглядав. Малий Ярославчик не міг відірвати погляду від фресок на стінах, які тут же в їхній присутності малювали художники, від картин, викладених різноманітною мозаїкою. Тут були зображення його батька, матері, братів і сестер. А сьогодні майстри, посадивши маленького Ярославчика на високому стільці, нашвидкуруч малювали його обличчя, постать. Брати Борис і Гліб бігали десь недалеко, бавились в лапанки, а він тихенько сидів, удивляючись в роботу талановитих умільців.