Ґардаріка. Таємниця забутого світу. Вероніка Мосевич

що всі його предки допомагатимуть отримати перемогу, бо відав свою долю на цій землі.

      …Колись давно, як він ще був малим, його батько, Володимир Великий, разом із матір’ю зводили грандіозний Десятинний храм. Одного разу князь узяв синів із собою, щоб вони бачили, як розбудовується і твориться держава. Їхали на конях. Зусібіч їх оточували охоронці. Володимир, високий, симпатичний, сіроокий, в дорогій одежі, їхав на молодій кобилці, кілька днів тому придбаній за великий кошт. Малий Ярославчик сидів перед мамою на рудій з білими плямами, схожими на яблука, конячці, що йшла мірною ходою, легко похитуючись і обережно ступаючи, ніби боялася розплескати воду. Мати тримала його в своїх обіймах, час від часу гладила по голівоньці та цілувала. Вона була така гарна… Її обличчя ніби зараз перед ним… Красивішої від неї жінки Ярослав не зустрічав. Братики Борис і Гліб їхали разом з князем.

      Зненацька, коли вони наближалися вже до переліска, за яким будувався храм, назустріч їм із-за повороту вигулькнув великий гурт чоловіків і жінок, одягнених різнобарвно та строкато. Він наближався зі співами й танцями. Скрипки грали так, що за душу брало.

      – Мамо, хто ці люди? – запитав малий.

      – Це кочове плем’я, синку. Бог кидає їх по світу, як перекотиполе.

      – А що таке перекотиполе? – не змовкав Ярославчик.

      – Це така трава. Коли вітер дує, вона й котиться полем з місця на місце, поки не знайде собі нового пристанку, – з усмішкою розповідала Анна.

      – А що таке пристанок? – не переставав малий.

      – Це те місце, синочку, де можна перебути, якщо немає власного дому.

      – То вони не мають свого дому? – оглянувся хлопчик на матір. Вона зловила його погляд і знову усміхнулася.

      – Ні. Вони кажуть, що їхній дім – увесь світ. – Цього разу Анна нагнулася й поцілувала малого в рожеву щічку.

      – Вони так гарно співають! А на чому ці чоловіки грають?

      – Це скрипки, дорогенький.

      – Я хочу послухати! Може, зупинимось? – заворожено попросив Ярослав. Мати притримала коня. Та, зрештою, всі також змушені були зробити те ж саме, бо кочівники займали цілу вулицю, на ходу танцюючи і співаючи. Видовище було вражаючим. Барвистий одяг, довгі спідниці, які під час танцю розвівались на вітрі й оголяли смугляві стрункі дівочі ноги, червоні хустки і заколоті пурпурні маки в чорному волоссі справляли магічне враження. Попереду всіх ішли молоденькі хлопець і дівчина зі зв’язаними квітчастою хусткою руками.

      – Це, напевно, весілля, – висловила думку мама, міцніше притуливши худеньке тільце синочка до себе, ніби оберігаючи його.

      – Як цікаво, – широко розкритими очима вдивлявся в чужу радість малий хлопчик.

      З-посеред усіх цих людей дуже виділявся поважний чоловік у крислатому чорному капелюсі, якого Ярославчик уже бачив у їхньому дитинці[32], де після цього на подвір’ї з’явилися нові красиві коні. Й отакі смугляві чорноволосі чоловіки підбивали їм підкови. Тоді він уперше почув цікаве слово «коваль». Батько казав, що буде вчити і його, і братиків

32

Центральна укріплена частина у містах Русі, де під час ворожого нападу ховалися жінки з дітьми, звідкіля й виникла назва. Здебільшого займав площу в кілька гектарів.