Бог-Імператор Дюни. Фрэнк Герберт

Лето. – Відкидання водночас із визнанням власної вразливості».

      Лето заговорив у спину Айдаго.

      – Ти слушно опираєшся тому, що я використовую людей без їхнього відома та згоди.

      Айдаго напівобернувся до Лето, тоді повернув голову, дивлячись на обличчя в каптурі оболонки, схилився, заглянув у цілковито сині очі.

      «Він мене вивчає, – подумав Лето, – але може проаналізувати лише моє обличчя».

      Атріди навчили своїх людей розпізнавати найтонші сигнали обличчя й тіла, і Айдаго добре оволодів цим умінням. Однак можна було розгледіти, як його накриває розуміння: те, що відбувається тут, вище рівня його здібностей.

      Айдаго кашлянув.

      – Яка річ найгірша з того, про що ти мене попросиш?

      «Як типово для Дунканів!» – подумав Лето. Цей теж класичний. Айдаго присягає на вірність Атрідові, хоронителеві присяги, даючи водночас сигнал, що не переступить власних меж моральності.

      – Я попрошу охороняти мене всіма необхідними засобами й зберігати мою таємницю.

      – Яку таємницю?

      – Що я вразливий.

      – Що ти не Бог?

      – У цьому сенсі не до кінця.

      – Твої Рибомовки розповідали мені про бунтівників.

      – Вони існують.

      – Чому?

      – Вони молоді, і я не переконав їх, що мій шлях кращий. Дуже складно переконати молодих у будь-чому. Вони вже народилися всезнайками.

      – Ніколи не чув, щоб хтось з Атрідів глузував так із молодих.

      – Можливо, тому, що я значно старший – старістю, помноженою на старість. А моє завдання стає все тяжчим із кожним поколінням.

      – Яке твоє завдання?

      – Якщо ми йтимемо поруч, із часом ти зрозумієш.

      – А що станеться, якщо я тебе підведу? Твої жінки мене знищать?

      – Я намагаюся не обтяжувати Рибомовок почуттям провини.

      – Зате обтяжуватимеш мене?

      – Якщо ти погодишся.

      – Якщо я виявлю, що ти гірший за Харконненів, обернуся проти тебе.

      «Як типово для Дунканів. Міряють усе зло, порівнюючи його з Харконненами. Як мало вони знають про зло».

      – Барон пожер цілі планети, Дункане. Що може бути гіршим? – сказав Лето.

      – Пожирання Імперії.

      – Я вагітний моєю Імперією. Помру, народжуючи її.

      – Якби я міг у це повірити…

      – Ти командуватимеш моєю Вартою?

      – Чому я?

      – Ти найкращий.

      – Уявляю, яка це небезпечна робота. Як померли мої попередники? Виконуючи ці небезпечні обов’язки?

      – Деякі з них.

      – Я хотів би мати пам’яті тих, інших!

      – Ти не міг би їх мати, зоставшись при цьому справжнім собою.

      – Усе-таки я хотів би знати.

      – Знатимеш.

      – То Атріди досі потребують гострого ножа?

      – Ми маємо роботу, яку може виконати лише Дункан Айдаго.

      – Ти кажеш… ми… – Айдаго ковтнув слину, глянув на двері, тоді на обличчя Лето.

      Лето сказав так, як сказав би Муад’Діб, але все ще власним голосом.

      – Коли ми востаннє разом піднімалися до січі Табр,