Бог-Імператор Дюни. Фрэнк Герберт

річку Айдаго. Повітря було сповнене густого туману від річки, що, гуркочучи здалеку, котила бурхливі води. Однак Лето розгорнув бульбашкове покривало, яке щільно затуляло перед його повозу. Через вологу його «я-черв» покривалося сиротами від неясного неспокою, але в тумані він відчував солодкий запах пустельної рослинності, що тішив його людські ніздрі. Він наказав кортежеві зупинитися.

      – Чому ми зупиняємось, Владико? – спитав Монео.

      Лето не відповів. Повіз затріщав, коли він вигнув своє тілище вгору дугоподібною кривою, здійнявши обличчя так, аби глянути крізь Заборонений Ліс на Море Кайнса, що виблискувало сріблом далеко праворуч. Тоді обернувся ліворуч – і от вони, рештки Оборонної Стіни, хвиляста низька тінь у ранковому світлі. Тут вал піднято майже на дві тисячі метрів, щоб оточити Сар’єр і обмежити доступ туди вологого повітря. Зі своєї зверхньої позиції Лето міг розгледіти далеку ущелину, де з його наказу збудували Фестивальне Місто Онн.

      – Через мою примху, – сказав Лето.

      – Чи не слід нам перейти міст, перш ніж відпочити?

      – Я не відпочиваю.

      Лето дивився вперед. Після серії підйомів і спусків, помітних звідси лише як звивисті тіні, висока дорога перетинала річку ельфійським мостом, здіймалася на буферний вал, а тоді спускалася вниз, до міста, що звідси здавалося низкою блискучих шпилів.

      – Дункан здається пригніченим, – сказав Лето. – Ти мав із ним довгу розмову?

      – Точно як ви наказали, Владико.

      – Що ж, минуло всього чотири дні, – промовив Лето. – Часто їм потрібно більше, щоб оговтатися.

      – Він був зайнятий вашою Вартою, Владико. Останнього вечора затримався допізна.

      – Дункани не люблять пересуватися по відкритій поверхні. Вони думають про речі, що можуть бути використані для нападу на нас.

      – Я знаю, Владико.

      Лето обернувся і глянув на Монео. Мажордом накинув зелений плащ поверх білого однострою. Він стояв біля розгорнутого бульбашкового покривала, точнісінько там, де зобов’язаний був стояти під час цих екскурсій.

      – Ти дуже сумлінний, Монео, – сказав Лето.

      – Дякую, Владико.

      Вартівниці та придворні трималися на шанобливій відстані за повозом. Більшість із них намагалася навіть уникнути такої віддалі, з якої можна було почути розмову Лето з Монео. Не те що Айдаго. Він розставив вартівниць-Рибомовок обабіч Королівської Дороги, наказавши їм розосередитись. А сам стояв, вдивляючись у повіз. Айдаго мав на собі чорний однострій з білою облямівкою. За словами Монео, це дарунок Рибомовок.

      – Вони дуже його вподобали. Він добре робить свою справу.

      – Що саме він робить, Монео?

      – Як же, охороняє вашу персону, Владико.

      Жінки Варти носили обтислі зелені однострої з червоним Атрідівським яструбом ліворуч на грудях.

      – Вони дуже пильно стежать за ним, – сказав Лето.

      – Так. Він учить їх подавати сигнали руками. Каже, що це Атрідівський звичай.

      – Це, звичайно, правильно. Думаю, чому попередній цього не робив?

      – Владико,