Бог-Імператор Дюни. Фрэнк Герберт

який командував би моєю Вартою. Ти проти?

      – Навіщо жінки?

      – Існують поведінкові відмінності між статями, які роблять жінок надзвичайно цінними в цій ролі.

      – Ти не відповів на моє питання.

      – Думаєш, вони негодящі?

      – Деякі з них здаються доволі міцними, але…

      – Інші були, ах, м’якими з тобою?

      Айдаго залився рум’янцем.

      Лето така реакція здавалася чарівною. Дункани були одними з нечисленних за цих часів людей, спроможних на таке. Зрозуміло, що це наслідок раннього вишколу Дунканів, їхнього почуття особистої честі – дуже лицарського.

      – Не розумію, чому ти довірив жінкам охороняти тебе, – сказав Айдаго. Кров поволі відступила від його щік. Він глянув на Лето.

      – Але я завжди довіряв їм, як довіряю тобі, – усе своє життя.

      – Від чого ми тебе захищаємо?

      – Монео і мої Рибомовки повідомлять тобі стан справ.

      Айдаго переступав з ноги на ногу, його тіло погойдувалося в ритм калатання серця. Оглянув малу кімнату, ні на чому не зосереджуючись. Аж раптом повернувся поглядом до Лето.

      – Як мені тебе називати?

      То був знак згоди, якого Лето чекав.

      – «Владика Лето» влаштовує? Або «мілорд».

      – Так… мілорде. – Айдаго глянув просто у фрименські сині очі Лето. – Чи правда те, що кажуть твої Рибомовки, наче ти маєш… спогади…

      – Ми всі тут, Дункане. – Лето промовив ці слова голосом діда з батьківського боку. Тоді: – Навіть жінки тут, Дункане, – то був голос Джессіки, бабки Лето по батькові. – Ти добре їх знав, – сказав Лето. – А вони знають тебе.

      Айдаго поволі, з дрижанням вдихнув.

      – Потрібно трохи часу, щоб до цього призвичаїтися.

      – Точнісінько моя перша реакція, – промовив Лето.

      Айдаго затрусився від реготу, а Лето подумав, що це занадто як для такого убогого жарту, але промовчав.

      Айдаго сказав:

      – Твої Рибомовки мали забезпечити мені гарний настрій, чи не так?

      – Їм це вдалося?

      Айдаго вивчав обличчя Лето, розпізнаючи характерні атрідівські риси.

      – Ви, Атріди, завжди аж надто добре мене знали, – сказав він.

      – Так краще, – промовив Лето. – Ти починаєш розуміти, що я не просто один із Атрідів. Я – це вони всі.

      – Якось Пол сказав це мені.

      – Справді казав! – промовив сам Муад’Діб, судячи з тону й акценту.

      Айдаго ковтнув і відвів погляд до дверей кімнати.

      – Ти щось у нас відібрав, – сказав він. – Я це відчуваю. У цих жінок… Монео…

      «„Ми“ проти „ти“, – подумав Лето. – Дункани завжди стають на бік людей».

      Айдаго знову перевів увагу на Лето.

      – Що ти дав нам взамін?

      – Мир Лето у всій Імперії!

      – Бачу, які тут усі напрочуд щасливі! Саме тому тобі й потрібна особиста варта.

      Лето всміхнувся.

      – Мій мир насправді є вимушеним спокоєм. Люди мають довгу традицію опиратися спокоєві.

      – То ти даєш нам Рибомовок.

      – А ще ієрархію, яку ви можете