Название | Бог-Імператор Дюни |
---|---|
Автор произведения | Фрэнк Герберт |
Жанр | Космическая фантастика |
Серия | |
Издательство | Космическая фантастика |
Год выпуска | 1981 |
isbn | 978-617-12-8297-1, 978-617-12-8130-1, 978-0-575-07506-1, 978-617-12-8298-8 |
Лето заплющив очі. Внутрішні орди прагнули суперечки, але він змусив їх мовчати, подумавши: «Джигади творять армії. Батлеріанський Джигад намагався звільнити наш світ від машин, що симулюють людський розум. Батлеріанці залишили після себе армію, а іксіани досі творять сумнівні прилади… за що я їм вдячний. Що таке анафема? Мотивація нищення, не зважаючи на інструменти».
– Це відбулося, – пробурмотів він.
– Владико?
Лето розплющив очі.
– Я піду до своєї вежі, – сказав він. – Мені потрібно більше часу, щоб оплакати Дункана.
– Новий уже в дорозі, – промовив Монео.
Ти, перша особо, яка знайде мої хроніки через щонайменше чотири тисячі літ, – стережись! Не пишайся тим, що читаєш першою одкровення мого іксіанського сховища. Знайдеш там багато болю. Окрім кількох проблисків, необхідних мені, аби впевнитися, що Золотий Шлях триває, я ніколи не прагнув заглянути за ці чотири тисячоліття. Тому я не певен, що події, описані у моїх журналах, можуть мати значення для ваших часів. Знаю лише, що мої журнали забуті, а те, про що я розповідаю, без сумніву, упродовж еонів викривлялося. Запевняю, що здібність оглядати наше майбутнє може стати нудною. Навіть буття богом, яким мене вважали і яким я, звісно, був, може врешті-решт стати нудним. Мені не раз спадало на думку, що божественна нудьга є доброю і достатньою причиною, аби вигадати свободу волі.
Я Дункан Айдаго.
Це майже все, що він хотів знати напевно. Йому не подобалися пояснення тлейлаксу, їхні історії. Але ж, з іншого боку, цих тлейлаксу завжди боялися. Не довіряли й боялися.
Вони перевезли його на планету човником-шаттлом Гільдії, діставшись лінії сутінків із зеленим блиском сонячної корони вздовж горизонту, а тоді занурилися в тінь. Космопорт не мав нічого спільного з тим, що він пам’ятав. Був більшим, і його оточувало кільце дивних споруд.
– Ви впевнені, що це Дюна? – спитав він.
– Арракіс, – виправив його тлейлаксанський супровідник.
Потім у щільно закритій наземній машині вони домчали до цього будинку, десь у місті, яке вони називали Онном, надаючи цьому «н» дивного носового звучання. Кімната, де його залишили, була близько трьох квадратних метрів площею, у формі куба. Не було нічого схожого на світлокулі, але приміщення заповнювало тепле жовте світло.
«Я гхола», – сказав він собі.
Це шокувало, але він мусив у це повірити. Виявити, що ти живий, коли знаєш, що помер, – достатній доказ. Тлейлаксу забрали клітини його мертвого тіла і в одному з аксолотлевих контейнерів виростили зав’язь. Та зав’язь стала його тілом у процесі, через який він спершу почувався чужаком у власній плоті.
Глянув униз, на тіло. Був одягнений у темно-коричневі штани й куртку з груботканої кусючої тканини. Стопи захищали сандалі. Як не рахувати тіла, це й усе, що йому дали. Скупість, яка свідчила про справжній характер тлейлаксу.
У кімнаті не було меблів.