Бог-Імператор Дюни. Фрэнк Герберт

на столі. – Закладене між сторінками.

      Нейла обійшла стіл і зверху глянула на нього.

      – По-перше, оце. – Сіона підняла предмет, якого Нейла не помітила. То було тоненьке пасомце чогось… і щось наче…

      – Квітка? – спитала Нейла.

      – Це лежало між двома аркушами паперу. На папері було написано таке.

      Сіона нахилилася над столом і прочитала:

      – Пасмо волосся Ганіми з квіткою зірочника, яку вона колись принесла мені.

      Дивлячись на Нейлу, Сіона сказала:

      – Наш Бог-Імператор виявив сентиментальність. Це слабкість, якої я від нього не очікувала.

      – Ганіма? – спитала Нейла.

      – Його сестра! Згадай Усну історію.

      – О… о, так. Молитва до Ганіми.

      – А зараз послухай це. – Сіона взяла другий аркуш і прочитала з нього:

      Берег піщаний, сірий, наче мертва щока,

      Зелений потік припливу віддзеркалює хвилі хмар,

      Стою на темному мокрому краю.

      Холодна піна миє пальці моїх ніг.

      Я відчуваю дим дерева-плавника.

      Сіона знову глянула на Нейлу.

      – Це названо «Слова, які я написав, довідавшись про смерть Ганіми». Що ти думаєш про це?

      – Він… він любив свою сестру.

      – Так! Він здатний любити. О так! Тепер він наш.

* * *

      Час від часу я дозволяю собі сафарі, в які не може вибратися жодна інша істота. Прориваюся всередину, тримаючись осі моїх спогадів. Наче школяр, що звітує про подорожі на канікулах, вибираю тему. Нехай це будуть… жінки-інтелектуалки! Пірнаю в океан предків. Я велика крилата риба в глибинах. Рот моєї свідомості розкривається, і я заковтую знахідки! Інколи… інколи я шукаю конкретних осіб, записаних у наших історичних анналах. Яка це таємна радість – наново пережити життя такої людини, глузуючи з намірянь науковців сформувати її біографію.

Викрадені журнали

      Монео спустився до крипти з сумним смиренням. Не можна було уникнути обов’язків, що зараз вимагалися від нього. Богу-Імператору потрібен недовгий час, аби оплакати втрату чергового Дункана, але по цьому життя тривало… тривало… тривало…

      Ліфт тихо ковзнув униз з досконалою іксіанською бездоганністю. Раз, лише раз Бог-Імператор гукнув до свого мажордома:

      – Монео! Інколи я думаю, що тебе створили іксіани!

      Монео відчув, що ліфт зупинився. Двері розчинилися. Крізь крипту він глянув на затінену брилу на Королівському Повозі. Ніщо не вказувало, що Лето помітив його прихід. Монео зітхнув і розпочав довге блукання крізь лункий морок. На підлозі біля повозу лежало тіло. Déjà vu ні до чого. Просто звична картина.

      Колись, ще на початку служби Монео, Лето сказав:

      – Ти не любиш цього місця, Монео. Я це бачу.

      – Ні, Владико.

      Ледь розворушивши пам’ять, Монео почув власний голос із того наївного минулого. А голос Бога-Імператора відповів:

      – Ти не вважаєш мавзолей гарним місцем, Монео. Я ж сприймаю його за джерело нескінченної сили.

      Монео згадав, як сильно хотілося йому змінити тему.

      – Так, Владико.

      Лето вперто