Бог-Імператор Дюни. Фрэнк Герберт

впевненість, Лето сказав:

      – Ти знаєш, як сильно я люблю несподіванки.

      «Це правда, – подумав Лето. – Монео знає про це. Але навіть коли Сіона застає мене зненацька, вона нагадує мені про те, чого я боюся найбільше – одноманітність і нудьгу, що можуть зруйнувати Золотий Шлях. Глянь, як нудьга тимчасово віддала мене під владу Дункана! Сіона – це контраст, завдяки якому я знаю свої найглибші страхи. Хвилювання Монео за мене обґрунтоване».

      – Мій агент далі стежитиме за її новими спільниками, Владико, – сказав Монео. – Вони мені не подобаються.

      – Її спільники? Я теж колись мав таких спільників.

      – Бунтівників, Владико? Ви? – Це справді виявилося для Монео несподіванкою.

      – Хіба ж я не довів своєї прихильності до бунтівників?

      – Але Владико…

      – Аберації з нашого минулого численніші, ніж ти думаєш!

      – Так, Владико. – Монео був засоромлений, та й досі цікавий. І знав, що інколи Бог-Імператор ставав балакучим після смерті Дункана. – Напевно, ви бачили багатьох бунтівників, Владико.

      Думки Лето, усупереч його волі, провалилися в спогади, викликані цими словами.

      – Аххх, Монео, – пробурмотів він. – Мої подорожі предківськими лабіринтами дають змогу згадати незліченні місця та події, яких я ніколи не хотів би побачити знову.

      – Можу уявити ваші внутрішні подорожі, Владико.

      – Ні, не можеш. Я бачив стільки людей і планет, що вони втрачають значення навіть в уяві. Ох, які краєвиди я бачив. Каліграфія чужих доріг, помітна з космосу й відбита в моєму найглибшому баченні. Звітрілі скульптури каньйонів, скелі й галактики вкарбували в мене певність, що я лише пилинка.

      – Не ви, Владико. Звичайно, не ви.

      – Менше ніж пилинка! Я бачив людей і їхні безплідні соціуми в стількох повтореннях, що їхня марнота наповнює мене нудьгою, чуєш?

      – Я не хотів розсердити свого Владику, – покірно сказав Монео.

      – Ти мене не сердиш. Інколи дратуєш, не більше. Не можеш уявити те, що я бачив, – каліфів та імджідів, ракаїв, раджів і башарів, королів та імператорів, пріматосів і президентів – усіх їх я бачив. Усі вони – феодальні вожді. Кожен із них – малий фараон.

      – Вибачте мені за самовпевненість, Владико.

      – Кляті римляни! – гукнув Лето.

      Він повторив це своїм внутрішнім предкам: «Кляті римляни!»

      Їхній регіт змусив його забратися з внутрішньої арени.

      – Не розумію, Владико, – насмілився озватися Монео.

      – Це правда. Ти не розумієш. Римляни рознесли хворобу фараонів, як хлібороб, що розкидає насіння майбутнього урожаю. Цезарі, кайзери, царі, імператори, цісарі, палатини… кляті фараони!

      – Не можу похвалитися знанням усіх цих титулів, Владико.

      – Я можу бути останнім серед них, Монео. Молися, щоб так і було.

      – Як накаже мій Владика.

      Лето дивився вниз, на чоловіка.

      – Ми з тобою – убивці міфів, Монео. Це наш спільний сон. Запевняю тебе з осідку богів Олімпу, що правління – це спільний міф. Коли помирає міф, помирає й