Бог-Імператор Дюни. Фрэнк Герберт

Тому так легко їх навернути.

      Чому Дункани ніколи мене не чують, коли я кажу про це? Я вже мав суперечку з цим самим Дунканом. То була одна з наших найперших сутичок, у цій самій крипті.

      „Мистецтво правління вимагає ніколи не передавати ініціативи радикальним елементам“, – сказав він.

      Як педантично. Радикали з’являються в кожному поколінні, і цьому неможливо запобігти. Саме це він розуміє як „втрату ініціативи“. Він хоче їх придушити, пригнітити, контролювати, перешкоджати їхнім діям. Є живим доказом того, яка незначна різниця між поліцейським і військовим мисленням.

      Я кажу йому: „Радикалів слід боятися лише тоді, коли ти намагаєшся їх придушити. Мусиш продемонструвати, що використаєш найкращі їхні пропозиції“.

      „Вони небезпечні! Вони небезпечні!“ Думає, що коли повторювати, то це стане правдою.

      Повільно, крок за кроком, я веду його за своїм методом, і, здається, він навіть слухає.

      „Це слабкість, Дункане. Радикали завжди бачать речі лише в надто простих категоріях: чорне і біле, добро і зло, вони і ми. Так само розглядаючи складніші речі, вони відкривають дорогу хаосу. Мистецтво правління, як ти це називаєш, є опануванням хаосу“.

      „Ніхто не здатен упоратися з кожною несподіванкою“.

      „Несподіванка? Хто каже про несподіванку? Хаос не є несподіванкою. Його характеристики передбачувані. Насамперед він відкидає порядок і зміцнює сили крайніх елементів“.

      „Хіба ж саме це не намагаються робити радикали? Хіба вони не намагаються струснути речі, щоб захопити владу?“

      „Вони думають, що саме це й роблять. Насправді ж творять нових екстремістів, нових радикалів і продовжують старий процес“.

      „А як із тими радикалами, що помічають складність і так наближаються до тебе?“

      „Це не радикали. Це суперники в боротьбі за лідерство“.

      „І що з ними робити?“

      „Перетворювати на своїх союзників або вбивати. Таким є прообраз боротьби за лідерство на базисному рівні“.

      „Так, а що з месіями?“

      „Як мій батько?“

      Цьому Дунканові не подобається таке питання. Знає, що надто специфічним чином я і є мій батько, можу говорити його голосом і від його імені, ця пам’ять є точною, нередагованою і неуникною.

      Він неохоче говорить: „Що ж… якщо ти хочеш“.

      „Дункане, я – це всі вони, і я це знаю. Ніколи не було справді несамолюбних бунтівників, лише гіпокрити – свідомі чи несвідомі, однаково“.

      Це будить осине гніздечко моїх предківських пам’ятей. Дехто з них так і не позбувся переконання, що вони й лише вони мають ключ до всіх проблем людства. Що ж, я сам такий. Можу їм навіть поспівчувати, кажучи, що їхня поразка – демонстрація неправоти.

      Проте я змушений їх заблокувати. Немає сенсу надавати їм помешкання. Тепер вони лише болісні спогади… як цей Дункан, що стоїть переді мною з лазерострілом…

      Великі підземні боги! Піймав мене при дрімоті. Тримає лазеростріл у руці, прицілившись мені в обличчя».

      – Ти,