Три метри над рівнем неба. Федерико Моччиа

сусідку. Вираховувала потрібний ритм, а потім починала вправу з правильної лівої ноги, але з неправильної правої руки.

      «Присягаюся, відзавтра я припиню їсти». Це було єдине, що вона спромоглася сказати собі, дивлячись майже у відчаї на власне зображення в боковому дзеркалі, поділеному навпіл дерев’яним станком для балерин.

      Стефано постав перед жінкою з важким рудим волоссям, дещо задовгим носом та банькатими очима. Її безперечно не можна було назвати красунею.

      – Привіт, ти хочеш записатися?

      – Так.

      – Авжеж, тобі це може стати в нагоді.

      Вона блимнула на його все ще набрякле око і взяла з-під столу бланк. Приязною вона також не була.

      – Ім’я?

      – Стефано Манчіні.

      – Вік?

      – Сімнадцять, у липні, 21-го.

      – Вулиця?

      – Франческо Бендзяччі, 39. – Потім, випереджаючи наступне запитання, додав: – 3-2-9-27-14.

      Жінка підвела очі.

      – Телефон, ні? Для запису…

      – Ну ясно, не для того, щоб іти грати у марсіян[15].

      Банькаті очі зупинились на ньому на якусь хвильку, потім повернулися до заповнення бланка.

      – З тебе сто вісімдесят тисяч – сто за запис і вісімдесят за місяць.

      Стефано виклав гроші на столик.

      Жінка взяла їх і поклала у конверт із «блискавкою», який замкнула в першій шухлядці, а потім, приклавши штамп до просякнутої чорнилом губки, бацнула по картці. «Будокан».

      – Сплачувати на початку кожного місяця. Роздягальні – на нижньому поверсі. Зачиняємося ввечері о дев’ятій.

      Стефано поклав гаманець до кишені – тепер там була нова членська картка у боковому відділенні та на сто вісімдесят тисяч лір менше. Йому довелося попросити їх у матері; адже власних кишенькових грошей не вистачило б, аби оплатити спортзал.

      Його мати. Він згадав той вечір, коли повернувся додому після того, як Поппі з дружками побили його. Спробував дійти до своєї кімнати нечутно, але паркет у вітальні його зрадив. Дерево заскрипіло.

      – Це ти, Стефано?

      Обрис матері з’явився на порозі кабінету.

      – Так, мамо, я йду спати.

      – Ти впевнений, що добре почуваєшся?

      Матір подалася до нього.

      – Мамо, все чудово.

      Стефано хотів дійти до коридору, але материна рука виявилася спритнішою. Вимикач клацнув, освітивши його. Стефано вкляк, ніби увіковічнений на фотографії.

      – Боже мій! Джорджо, хутчіш сюди!

      Прибіг батько, у той час як материна рука боязко наближалася до ока Стефано.

      – Що з тобою сталося?

      – Та нічого, я просто впав із «Веспи».

      Стефано відсахнувся.

      – Ай, мамо, ти мені робиш боляче.

      Батько оглянув інші рани на руках, розірваний одяг, брудний капелюх.

      – Кажи правду, тебе побили?

      Батько завжди помічав деталі. Стефано сяк-так розповів про те, що сталося. І, звісно, мати, не розуміючи, що в сімнадцять років уже можуть

15

«Марсіяни», або «Space Invaders» – одна з перших відеоігор, популярних в Італії у 1980-х роках.