Росмерсгольм. Генрик Ибсен

змучена Беата вкоротила собі віку, щоб дати тобі змогу жити щасливим, вільним життям, як тобі захочеться.

      Росмер(встає наполовину з канапи). Що ти хочеш цим сказати?

      Крол. Вислухай мене спокійно, Росмере. Тепер я можу говорити про це. За останній рік свого життя вона приходила до мене двічі, щоб звірити мені свій відчай і страх.

      Росмер. За це саме?

      Крол. Ні. Перший раз вона прийшла до мене й запевняла, що ти став на шлях зради. Що ти хочеш розірвати з вірою батьків.

      Росмер(гаряче). Це, що ти кажеш, є неможливе, Кроле! Цілком неможливе! Ти тут, мабуть, помилився.

      Крол. Чому?

      Росмер. Тому, що коли Беата була ще жива, я вагався й боровся із собою. І цю боротьбу я переживав самотньо та з цілковитим спокоєм. Не думаю навіть, щоб Ребека…

      Крол. Ребека?

      Росмер. Ну так, фрекен Вест. Я називаю її коротко Ребекою.

      Крол. Я це вже помітив.

      Росмер. Тому то мені так незрозуміло, яким чином Беаті могла спасти така думка. І чому вона не говорила про це зі мною? Цього вона ніколи не казала. Ніколи, жодного слова.

      Крол. Бідолашна, – вона просила й благала, щоб я поговорив з тобою.

      Росмер. Чому ж ти цього не зробив?

      Крол. Чи міг я тоді хоч на хвилину сумніватися в тому, що в0на ненормальна людина? Подібне обвинувачення проти такого чоловіка як ти! Потім вона прийшла до мене знову, – щось через місяць після того. Вона мала вже спокійніший вигляд. Але, коли відходила, вона сказала: тепер можна хутко сподіватися білого коня в Росмерсгольмі.

      Росмер. Так, так. Білого коня – це вона так часто говорила.

      Крол. І коли я спробував розвіяти її сумні думки, вона лише відповідала: мені вже залишилось мало часу. Тепер Йоганес мусить негайно побратися з Ребекою.

      Росмер(майже в нестямі) Що це ти кажеш! Я… побратися з…

      Крол. Це було в четвер після полудня. В суботу ввечері вона кинулася з містка у водоспад біля млина.

      Росмер. І ти, ти не попередив нас!

      Крол. Ти ж сам знаєш, як часто вона говорила, що певно мусить хутко вмерти.

      Росмер. Це я знаю добре. Але все-таки ти повинен був попередити нас.

      Крол. Я також це подумав. Але було вже запізно.

      Росмер. А чому ж ти не говорив про це потім? Чому замовчав це все?

      Крол. Нащо було мені приходити сюди, хвилювати та мучити тебе ще більше? Я вважав це все за порожню, дику уяву. Аж до вчорашнього вечора.

      Росмер. А чому тепер не вважаєш?

      Крол. Хіба Беата не правду казала, що ти хочеш зректися своєї дитячої віри?

      Росмер(дивиться замислено перед себе) Так, цього я не розумію. Це для мене найчудніше за все на світі.

      Крол. Найчудніше, чи ні, – але тепер воно так. І тепер я питаю тебе, Росмере, – скільки правди в її другому обвинуваченні? Себто в останньому.

      Росмер. Обвинуваченні? – Хіба ж це було обвинувачення?

      Крол. Ти, може, не зауважив, як саме вона висловилась. Вона