Пьесы на украинском языке. Собрание пьес в 18 книгах. Кн. 18. Валентин Красногоров

Раптом я марно вірю, сподіваюся, чекаю щастя? Ви відчуваєте себе такими розумними, такими досвідченими, такими правими… Мені страшно.

      Жінки в збентеженні переглядаються. Алла поплескує Олену по плечу.

      АЛЛА. Добре, добре, буде тобі. А то я сама зараз заплачу. (Вірі.) Дійсно, я старша від неї всього на чотири роки. Біс його знає, коли я встигла так змінитися.

      ВІРА. Так, щось ми по дорозі розгубили…

      ОЛЕНА. (Утираючи сльози.) Але ж можна í не розгубити, справді?

      АЛЛА. Можнаí треба було.

      ВІРА. Бачиш… Життя – штука складна, í дивитися на нього крізь рожеві окуляри не варто… Але вірити треба обов'язково. Так що ти права. (Гостям.) Вірно, дівчата?

      ДРУГА ГОСТЯ. А як же! Яяк у сімнадцять років почала чекати справжнє кохання, яке на все життя, так досі й чекаю.

      Перша гостя. Í я. Не перелічити, скільки їх, мерзотників, мене покинули, а я все одно вірю, що кохання є.

      ЛАРИСА. (З несподіваною гарячністю.) От ви всі скаржитеся на чоловіків та на чоловіків – як вони вас кидають. А я вам скажу – ви щасливі. Вас кидали. А мене ні. А я не проти. Нехай кинуть. Тільки спочатку нехай спокусять.

      ВІРА. Я щось не розумію… Ти не одружена, чи що?

      ЛАРИСА. Ні.

      Перша гостя. Í не була?

      ЛАРИСА. Í не була. Í я знаю, що ви зараз запитаєте. А не запитаєте, так подумаєте. Í я відразу чесно відповім: теж ні.

      ДРУГА ГОСТЯ. Це як же так?

      ЛАРИСА. А ось так. Тому я всі ваші розмови слухаю, а сама мовчу нишком. Що мені говорити? Я знаю про шлюб все. Але я не знаю про шлюб нічого.

      ОЛЕНА. Хоч убийте – нічого не розумію.

      ЛАРИСА. Спочатку я довго своєю цнотливістю пишалася, потім стала турбуватися, а тепер вже не пишаюся í не турбуюся. Я людина пропаща.

      ДРУГА ГОСТЯ. Ну, це ти вже занадто.

      ЛАРИСА. Хто з подруг ні зустріне, обов'язково запитає, причому таким солодким голосочком: «ну як, заміж ще не вийшла?» А тут ще ступінь безглузда. Мужики, коли дізнаються, що я кандидат наук, від мене шарахають. Я вже тепер приховувати стала.

      ДРУГА ГОСТЯ. Чого приховувати щось? Спеціальність гарна.

      ЛАРИСА. Гарна? Та мені в Палац í приходити соромно. Всі наречені здаються мені старшими за мене. Вони закохані, вони виходять заміж, у них невідомі мені радощі í складності, які я тільки за анкетами знаю… А я їм ще й лекції читаю. «Шлюб í родина». Смішно.

      ВІРА. Як же ти дійшла до такого життя?

      ЛАРИСА. А я винна, що нікому не потрібна? (Помовчавши.) А може, й винна. У мене на останньому курсі щось таке намічалося… Але було ніколи – писала диплом. А вже в аспірантурі зовсім завчилась. Подруги – на вечірки, а я – в бібліотеку. У підсумку: у них сім'ї, а у мене статті про сім'ї.

      Перша гостя. Не в той бік ти розгін узяла – ступінь, посада, бібліотека… А де дискотека?

      АЛЛА. Але ж не пізно í надолужити.

      ЛАРИСА. Ні, вже поїзд пішов.

      Пауза.

      Перша гостя. Дівчата, треба рятувати жінку.

      ВІРА. (Аллі.) Може, виділиш