За кордони! Історія українки в Греції. Оксана Омелюх

старалась усе повернути. Пам’ятаю, як я постійно мовчки страждала…

      Одного дня я прийшла додому така розчарована всім, але старалась триматись. Двері відчинила мені вона, вся така лагідна й мила. І хоч не відразу помітивши, але згодом спитала: «В тебе все добре?» – і я поплила… Я побігла в кімнату, щоб вкритись ковдрою так міцно, що як би вона не старалась її скинути, у неї б не вийшло. Я проревіла там, мабуть, цілу добу. Легше не стало, зате Таня – сестра Андрія – побачила, що зі мною таки все дуже не так. Однак після мами, котра так нічого й не зрозуміла, я нікому не могла відкритись, тому психолог, священник і Таня не почули від мене ані слова.

      Рятували заняття в університеті та люди, що навчались зі мною. Мене часто запрошували в гуртожиток, де я завжди так хотіла жити, й підтягували в навчанні. Адже мені було не до того. Як мені було там добре! Настільки, що вистачило лиш проявити ініціативу, як одразу там знайшлося для мене місце. Настав час вибиратись із положення, котрого я більше не мала сили терпіти, – я мала змінити житло. Хоча ту квартиру знайшла я і вона була класна, і хоча я не мала б звідти тікати, тим більше в гуртожиток, якого так прагнула уникнути моя мама, все ж я відчувала, що цього разу все буде правильно. Я шкодувала, що не послухала себе від самого початку, коли не хотіла ні з ким разом жити. Але це мене постійно наводило на думку, що відтепер я маю слухати тільки себе та сама все вирішувати. Попри те, що мені сильно допомогли уплутатись у таку халепу, розв’язати її все одно мала я. Власноруч.

      Останній місяць перед зимовою сесією я його навіть не бачила. Андрія. Просто щоб сісти і нормально поговорити. Чесно кажучи, я вже давно його не бачила – того самого хлопця «мого майбутнього», і поняття не мала, де він перебуває. Він перестав мене контролювати, а я – зневажати його. Усе наче розчинилось, залишилось лиш кілька маленьких частинок.

      Якось до нас прийшов наш спільний друг. Ми поговорили з ним кілька хвилин, коли в мене із сумки випадково випала перепустка до гуртожитка. Ми переглянулись одне з одним та промовчали. Він добре знав, що це, оскільки жив у сусідньому гуртожитку. Але я не стала просити його нічого не казати.

      – «Хай все йде своїм ходом» – думала я й не надривалась.

      Потому була коротка розмова з Танею, сестрою Андрія. Сльози. Спаковані валізки, ті самі, що, здавалось, зовсім недавно пакувались сюди. Довга дорога до гуртожитку і нарешті нова щаслива частина життя.

      За кілька днів потому грудень змінився на січень, старий рік на новий та навіть у моїй голові думки перестали крутитися колом. Тоді і пролунав перший за стільки часу й останній дзвінок від Андрія. Просто по телефону, жорстокими словами зі свого нового лексикону він прокричав мені, що між нами все закінчено, наче це не було очевидно останні півроку. Я випустила на нього сльозу й ось тоді мені стало легше.

      Січень плівся, переплітався, наче нетверезий перехожий, що йде надто слизькою від морозу дорогою. Але минув ще місяць і все заходилося