За кордони! Історія українки в Греції. Оксана Омелюх

Не хочеш! Ти навіть не уявляєш собі, яке там, за кордоном, життя. Тобі туди зовсім не треба!

      – То візьміть мене туди, щоб я могла уявити! – пищала я зовсім тихесенько, але вона того не чула. Цей спогад засів у моїй пам’яті надовго, і навіть тепер випливає першим почуттям, як почую слова «переїзд», «закордон», «заробітки», «мама»… Навіть тоді, ще малою дитиною, я розуміла, що мама не має рації, але суперечити їй я ніколи не могла, принаймні не вголос.

      В якийсь момент я зовсім перестала її слухати, як і взагалі будь-кого, а стала читати книжки. У них є вся суть, мудрість і рішення.

      – «Якщо хтось це може уявити, то зможу і я. Якщо в когось може це вийти, то зможе вийти й у мене!» – думала я, читаючи та перечитуючи. Ці думки я знайшла саме там, у книжках, але в ті роки жодного разу не чула від когось із мого оточення. Проте я не стала сидіти й думати, як сильно мені не пощастило з оточенням і як слухати чи не слухати матір, яка продовжувала стверджувати своє. Я не здавалась! Хоча дедалі більше замикалася в собі та все більше відчувала себе нікому не потрібною.

      Однак, здається, справа навіть не в тому, хто й у чому мені відмовляв. А в тому, що з часом я почала вірити сама, що мені цього не треба. Я шукала навколо себе плюси, переконувала себе в тому, що не так усе погано, і перетворювала своє бажання щось для себе змінити на «у мене й так усе добре». Я погодилася з тим, що в мене було, і перестала рватись до великих змін, тому на деякий час припинила думати про свою мрію.

      Моя мама вперше поїхала до Греції, коли я навчалася у другому класі. Мені було приблизно вісім років, але чомусь я мало що пам’ятаю з того відрізку. Перший раз вона приїхала після п’яти років перебування там, другий – через три-чотири роки, на мій випускний, третій раз – через три, на весілля сестри. Тоді – через рік, на народження внука, а більше… більше я не пам’ятаю. Весь той час я проковтувала декілька слів і різних історій та непомітно для інших постійно випитувала й думала:

      – «А яке воно – життя там, за кордоном?».

      Мені здавалося, що в тій країні ніхто ніколи не радіє та не насолоджується простими моментами, а все, що відбувається в них кожен день, не буває мимовільним. Однак з усіх розповідей я наче своїми очима бачила, наскільки вони, люди там, всі були багаті.

      – «На вулицях біля смітників стоять новенькі пральні машини, електричні плити, шкіряні дивани…» – казала моя мама. У передачах, що вона нам передавала, завжди було багато різного нового одягу. Вона все говорила, що це нам купила така-то кірія4, а це – ось така, тому нам із сестрами щоразу здавалось, що нас у Греції всі безмежно люблять, що вони дуже щедрі і, знову ж таки, дуже багаті, раз можуть нам так легко віддавати свої фірмові шмаття.

      Шоколад, що нам надсилали, був для нас, мов особливий десерт, і ми з усім тим «багатством» теж відчували себе якимись особливими. Але в глибині ми розуміли, що насправді скільки б передач ми не отримували і наскільки б напханими всім тим вони не були, ми – найбідніші

4

Кірія (κυρία, читайте – кірІя) – в перекладі з грецької мови означає «пані». Так звертаються та називають жінку, з якою незнайомі.