За кордони! Історія українки в Греції. Оксана Омелюх

заплющеними. Коли ж сказали: «Четвертого разу не буде!» – то на фото вони, мої лякливі очі, з’явилися чітко, проте розміром вийшли трохи менші за щоки – величезні.

      За дівчиною почулися швидкі рухи і раптово з’явився обрис жінки, яка чекала мого візиту. Я миттю отямилась.

      Не знаю, кого я мала намір побачити, але однаково була здивована. Чим вона була зайнята? Схоже на те, що куховарила. Проте запах чогось не їстівного, що розлітався квартирою, мене збивав з пантелику й навіть трохи полохав. Власне, тільки це і відрізняло помешкання жінки-ворожки від усього іншого у світі.

      – Я вам телефонувала… – стала мимрити я тихим голосом, але вона потягнула мене за руку в сусідню кімнату, зачинила за мною старі й тонкі, мов стіни в гуртожитках, двері та почала мене оглядати.

      Переді мною стояла жінка, звичайна, як і її довгий літній халат, що віддалено нагадував плаття, зшите десь на базарі. Візерунки на ньому були схожі на зів’яле суцвіття мутного відтінку коричневого кольору. Як і її дочка, вона теж була повна, хіба трохи вища. Волосся закладене в недбалий пучок, більша частина якого просто звисала, прикриваючи шию – кругленьку й надуту, як і саме обличчя. Від неї пахло сухою травою.

      Я не розуміла, що відчуваю. Ця ворожка (чи хто?) була настільки звичайна, що мені не вдавалося збагнути – знає вона щось чи просто всіх дурить? Хороша вона чи погана? Подобається мені, врешті-решт, ця людина чи краще її відпихнути?

      Ворожка ж і собі дивилася на мене. Зірким поглядом вона ковзнула по мені знизу вгору й спитала:

      – Чого ти хочеш?

      І в нас одразу все не заладилося.

      – «Знала б я, чого хочу, то була б зараз тут? – здивовано запитала я себе. – Не думаю».

      Але жінка швидко згадала про грошову винагороду, запах якої вже відчула, і почала сама говорити. Ось так просто: гляділа на мене і ні з того, ні з сього детально описувала мені хлопця та дівчину, котрих, клянусь, в ту хвилину мені здавалось, що я ніколи в житті і не зустрічала, і те, що вони мені зроблять, а тоді чомусь запитала ще раз – чого я хочу?

      Здається, я туди йшла, бо мені було так зле психологічно, що я вже не могла придумати щось краще, ніж піти до ворожки по відповіді. Для мене це було очевидним. Тому я мала знову відчути обурення, натомість мене охопило тепло від турботи і я почала промовляти. Слова полетіли нізвідки і я, сама не очікуючи, що вони будуть такими, сказала:

      – Моя подруга кличе мене поїхати жити і вчитися в іншу країну, до неї… – але жінка різко мене обірвала:

      – А ти цього хочеш?

      – «Ну, як так? Ну, все тепер ясно. Зараз вона почне говорити банальне „їдь, пробуй, якщо хочеш, то вийде, не озирайся назад, не сумнівайся…“ і так далі».

      Саме так і було. Ось тільки було чомусь так переконливо, що мої очі налилися сльозами і я відчула полегшення та щастя від того, що в мене щось таки вийде. Вона говорила так, наче мене обіймала, і я кудись просто пливла. Щось невидиме проникло в мене й почало наповнювати, одночасно шматуючи й роздираючи.

      Вона