За кордони! Історія українки в Греції. Оксана Омелюх

настільки жахлива, що хочеться впасти на коліна й мовчки робити те, що кажуть, з опущеною головою. Їжа особлива, хоча й не найсмачніша у світі, і найголовніше – греки такі непідступні, що потрапити до них дуже важко.

      То була моя перша картина. Але згодом я подорослішала і подивилася на світ новим поглядом.

      Це те, чого ти так хочеш?

      На вулицях вже розквітли дерева, а я досі була без роботи і все бігала зі співбесіди на співбесіду. Думки про Грецію мене не покидали, навпаки – не давали нічого робити. Тож одного дня я набралася сміливості та, відповідаючи на мамин дзвінок, сказала, що хочу туди поїхати – до Греції. Мама дуже здивувалася, однак не настільки сильно, як я після її відповіді:

      – Якщо зможеш усе влаштувати, то приїжджай, – сухо промовила вона та більше мені не було потрібно. Тому я розпочала пошуки, не роздумуючи – треба мені їхати чи ні, правильно це буде чи краще це облишити.

      Я розпочала з газетних оголошень:

      – «Відкриваємо будь-які візи»…

      – «Перевезення за кордон»…

      Перші три фірми мені відмовили, аргументуючи тим, що не їздять до цієї країни, і додаючи до своїх коментарів легке «підбадьорювання»:

      – Та до Греції взагалі нереально потрапити, тому ми і не возимо…

      – Окей, я це ще перевірю! – відповідала я їм і клала слухавку.

      Мої варіанти майже закінчились, коли раптом подзвонила моя однокласниця.

      – Треба зустрітись, – сказала вона. – Не телефонна розмова.

      Згодом з’ясувалось, що зустрітись нам не судилось, тому з короткої телефонної розмови я дізналась, що вона їде за кордон. Бінго! Спочатку подруга продиктувала номери двох фірм, а тоді дещо віддалено й невпевнено повідомила, що чула про хлопців, які стоять біля польського посольства та допомагають із цим усім. Проте більше вона нічого не знала. А мені більше нічого й не було треба.

      Ранок. Надворі було темно, холодно і страшно. Я йшла швидким кроком, забороняючи собі багато думати та оглядатись назад. Біля самого посольства було досить людяно, небо помаленьку світлішало і, власне, тоді я зрозуміла, що прибула на місце. Але що робити далі?

      Уже не пам’ятаю, як, але все вийшло інтуїтивно.

      «Славік» – почула я ім’я, простягаючи руку у відповідь. Далі, практично не задаючи питань, за короткий проміжок часу я отримала всі відповіді. У мене було приблизно три дні, щоб подумати (так вирішила собі я) і переконатись, що в мене будуть на це гроші. Але головне було не те. До мене нарешті почало доходити, що і навіщо я роблю.

      А далі все було, як у тумані: мама по телефону – «… так! Я вже надсилаю гроші»; сестра – «… О, боже мій! І ти поїдеш?»; друга сестра – «… Звісно, їдь. Я чула про них, вони тобі допоможуть», – кожен реагував по-своєму. Коротко кажучи, суцільна забава й жодного заперечення або сумніву.

      Через три дні я знову йшла тією самою дорогою, але вже з коштами на передоплату. Тільки цього разу людей стало ще більше. Я познайомилася з кількома