За кордони! Історія українки в Греції. Оксана Омелюх

так тепло і водночас хвилююче, що мене спочатку трясло, а вже тоді кудись переносило. Я знову ставала тією маленькою дівчинкою з кулькою в руці, котра стільки мріяла. Жила в іншому світі, де чого тільки не витівала моя творча уява. У мене була журнальна залежність без найменшого поняття, чому так сталось і як того позбутись. Однак крім журналів і модного одягу, котрі з’являлись у моєї подруги, я побачила, як разом з тим усім почала мінятись вона сама.

      Згодом ще одна моя подруга поїхала з мамою до Італії. ЇЇ звали Люба. Нас із нею поєднувала велика та надзвичайна любов до танців.

      У другому класі, коли в мене почались уроки хореографії, вчителька танців виділила мене з-поміж інших. Після першого ж заняття вона підійшла до мене та запросила прийти після школи в Палац Культури1. Однак Палац Культури знаходився в центрі міста, а отже ніхто мене туди водити не буде і саму, звісно ж, не пустить. Крім того:

      – «В нас немає грошей на твої дурні танці!» – сказали мені тоді мої рідні, тому шансів більше не було.

      Ще кілька разів вчителька підходила до мене з одним і тим самим питанням:

      – Чому ти не приходиш? Там ти можеш навчитись танцювати по-справжньому. – але що могло відповісти маленьке дівча в сестриному одязі? Тож я щоразу засмучено схиляла голову якомога нижче і вперто мовчала.

      У п’ятому класі в нас з’явилася нова вчителька танців. Попередня пропрацювала в нашій школі навіть не півроку, як і багато хто з учителів. Після неї не було занять навіть подібних. З новою вчителькою ситуація повторилася знову.

      – «Мабуть, знову Палац Культури… центр… гроші…» – сказала я собі, тому нікуди не йшла. Однак то була Наталя Іванівна – молода, вродлива і страшенно вперта жінка, котра ніколи навіть не думала здаватись. Вона ходила за мною й говорила те саме про заняття після школи, а згодом почала й відпрошувати мене з уроків. Спочатку на п’ять хвилин, щоб попросити мене прийти, а коли я не прийшла знову, – забрала мене з цілого уроку і, тримаючи за руку та не відпускаючи, повела мене до класу хореографії, де вже було багато дітей різного віку.

      – Це Оксана, – сказала вона таким голосом, наче їй щойно подарували улюблену шоколадку. – Вона з вас усіх наймолодша, тому я прошу вас про неї дбати й не ображати.

      Вона поставила мене в першому ряду праворуч від себе й зі словами «поїхали!» побігла вмикати музику. Усі почали танцювати і я опинилася в іншому світі. Люба там теж була. З того дня наша спільна любов до танців об’єднала нас ще й у міцну дружбу. Поки не настало те літо…

      Це було одне літо. Тоді мені здавалося, що вже не буде в моєму житті довшого літа. Час від часу Люба надсилала з Італії короткі повідомлення: «Чао!» на початку, «Чао!» в кінці, а посередині – суцільне задоволення від нової країни. Звідти подруга повернулась, як і всі, трохи інша. Я почала відчувати, як зв’язок між нами зникає.

      Після цих двох подруг – Віки та Люби, здавалось,

1

Палац Культури – будинок у центрі міста, де організовували різні гуртки для дітей та вирішували питання культурного життя нашого міста.