Том 2. Час творчості. Василь Стус

ще здалося – вдосвіта, наосліп:

      що я себе утратив многотою

      самопомноженого цього світу,

      що світиться біноклями страждань -

      моїх любовей, товчених на скалки,

      де кожна скалка круглиться, мов око

      побожеволілого од нещастя,

      що я згубився – сотнями відбитків

      самосебезмертвілого в довірах

      і нахиляннях до безодні світу,

      котра гогоче тьмою, мов яскиня

      неолітична: вабить і страшить.

      Був досвіток. І засклена осліплим

      підсиненим чорнилом спроневіри

      небесна твердь мовчала, як отерпла,

      лиш чорний-чорний ворон пролітав -

      окреслював мезолітичні кола,

      мов діри всесвіту.

      23.2.

* * *

      Загородили білий світ

      будинками і муром -

      і обернулося на міт

      моє життя похмуре,

      і утікати почала

      земля моя кохана,

      лиш дві руки, як два крила,

      шукають безнастанно

      опорятунок – угорі,

      в осліплій сивій висі.

      Тепер віддайся смертній грі.

      Тепер, зблудивши в лісі

      несусвітенних цих обмов,

      пильнуй надію в хащі,

      спізнавши вочевидь: любов,

      як і життя – пропащі.

      Та віддавайся смертній грі,

      цій подрузі навіки.

      Мов таті, свищуть чагарі,

      розверзлось чорне віко

      непам’яті, неначе труп

      скоцюрблений спускають

      на мотузках, у кілька рук.

      І знову повертають

      тебе землі, що почала

      віддавна утікати.

      Стреми ж до неї – в два крила,

      щоб смертю смерть попрати.

      29.[1].

* * *

      Ця мить – як тріщина у камені,

      загусла на смолу пітьма.

      Ані минулого нема мені,

      ані майбутнього – нема.

      Уводноволені течуть

      як ноче-дні, так і дне-ночі,

      лиш серце вірити не хоче

      і цідить сіру каламуть

      на вечори, і дні, і ранки,

      і ночі – вискалки ждання.

      Був віщий сон: мов коло ґанку

      приспала зграя вороння

      і голу хату обліпила,

      і довго каркала в вікно.

      Зимова блискавка розбила

      твій дім надвоє – колуном.

      І як зліпити половинки,

      з’єднати як – сам Бог не зна.

      І плаче син, голосить жінка,

      немов зигзиця, край вікна.

* * *

      Якими нападами рвусь до вас,

      своєї спроневіри гострим краєм.

      Валує з мене самота, як сказ,

      і лють, немов пропасниця, стрясає

      напругле тіло. Розтопився час,

      його змертвіла хвиля нас гойдає.

      Чи вільного життя ми ще назнаєм?

      Ачи повернемо – бодай по нас,

      бодай душею голою? Бодай

      пречистими і білими кістками?

      Чи ж нами втішиться наш рідний край?

      Заграє радісна зоря над нами,

      рабованими янголами мук?

      Чи вже вгорі на нас чигає крук?

      30.1.

*