Том 2. Час творчості. Василь Стус

спиняйся, йди.

      То шлях правдивий. Ти – його предтеча.

      26.[1].

* * *

      Вік би не бачити й не чуть

      про тебе, скрипко чорна,

      а вірші йдуть, і йдуть, і йдуть,

      неначе кров із горла,

      і пахнуть рутою, котра

      уже напівзабута,

      і пахнуть м’ятою. Добра

      сам Бог мені прелютий

      був зичив, даючи цей хист

      проклятий – віршувати

      на власну голову. А зміст?

      А змісту не добрати.

      Коли топилася душа

      в грайливім струмуванні,

      ти необачно полишав

      всі приписи посланій,

      де стільки ком, рисок, крапок -

      сам чорт там шию зверне.

      Сердечний наживеш порок

      чи совісті каверни.

      Добром об’яснена душа

      велить вогнем палати.

      Ти лиш за хистом полишав

      право – обирати

      собі дорогу. Бо не він,

      а ти – був раб. Не блазнем,

      а рудокопом. Домовин

      таланту вічним в’язнем.

      26.1.

* * *

      Сотні збавлених марне днів -

      ось життя рівновага.

      Отже, рушили, взявши гнів

      у руки – напереваги.

      Це – як армія, як дисцбат

      за образу сержанта.

      Тут навчайся стати до чат

      коло свого таланту.

      Отже, рушили! Почала

      вже чманіти од чаду

      віра, бо не вперед пішла

      путь твоя, а позаду

      пам’яті. Наганяй літа,

      ті, що збавили віку.

      Пелена заслала густа

      тобі погляд, каліко.

      На ісході ти ісходив

      життьові всі причали?

      1О96 днів -

      це багато чи мало?

* * *

      Ці яблука тримала у руках

      моя дружина. Зо три, зо чотири,

      напевне, днів. І на її устах

      лежала зморшка болю. Надто щирі

      були для нас минулих кілька літ.

      Здається, шість? Шість років ще й і місяць

      на сьомий. Похилився білий світ

      на вижалене соснами узлісся

      там, де вітри гудуть: «У-гу-гу-гу!» -

      ні спину їм нема, ні обереги.

      Прости мені, любове, цю жагу

      до мучених – і сущих, і полеглих,

      до бідних, кривджених, до жебраків,

      до кожного, хто, запізнавши горя,

      віддарував мені, здається, вчора

      людську біду за декілька віків.

* * *

      Навкруг обрізано жалі,

      обтято голосіння

      і нашепти. Десь при столі

      батьків моїх тужіння

      згорьоване. Мене ж мій мур

      відгородив од нього.

      Не чути їхніх слів-зажур,

      урвалася дорога,

      якою близяться уста,

      рамена і долоні,

      де матірня рука свята

      і висивілі скроні.

      Ще наші біди замалі.

      Ще наберись терпіння.

      Навкруг – обрізано жалі,

      обтято – голосіння.

* * *

      Невже ти народився, чоловіче,

      щоб зазирати в келію мою?

      Невже твоє життя тебе не кличе?

      Чи ти спізнав життєву