Том 2. Час творчості. Василь Стус

живить корінь. Золотіє

      над осінь яблуневий сад.

      Блажен, хто тратити уміє,

      коли заходить час утрат.

* * *

      Моє перелицьоване пальто,

      єдиний мій товаришу незрадний,

      ану ж, переповідж мені докладно

      про те, що є цей світ і хто є хто -

      із тих, кого ти десять років бачило

      (чи й одинадцять?). Хто була вона,

      та, перша подруга, котра одна

      на цілий вік мені біди настачила

      і докорів сумління? Хто б сказав,

      що світ я їй навіки зав’язав,

      розлукою і мукою змаячений?

      Моє перелицьоване пальто,

      ану скажи, кого ти взимку гріло,

      скажи про те, як десять років збігло,

      і час угнався, ніби долото

      у трухле дерево? Скажи про все.

      Куди мене розкрилено несе

      моя біда, дочка моєї віри?

      Хто хрест поклав на мене? Пише вирок?

      Моє старе пальто, скажи про все.

      23.1.

* * *

      Господи, гніву пречистого

      благаю – не май за зле.

      Де не стоятиму – вистою.

      Спасибі за те, що мале

      людське життя, хоч надією

      довжу його в віки.

      Вірою тугу розвіюю,

      щоб був я завжди такий,

      яким мене мати родила

      і благословила в світи.

      І добре, що не зуміла

      мене од біди вберегти.

      23.1.

* * *

      Уже моє життя в інвентарі

      розбите і розписане по пунктах,

      як кондаки твої і тропарі.

      І тільки дух мій ярим громом бухне

      над цей похмурий мур, над цю журу,

      і над Софіїну дзвіницю зносить

      угору й гору. Хай-но і помру -

      хай він за мене відтонкоголосить

      три тисячі пропащих вечорів,

      три тисячі світанків лебединих,

      що оленями йшли між чагарів

      і мертвого мене не розбудили.

      23.1.

* * *

      Скажи ім’я своє, поете,

      і я вгадаю, ачи ти

      засяг у горнім перелеті

      своєї ярої мети,

      що раптом може спалахнути

      і без вогню, ти волі брат

      чи, свого духу супостат,

      загуби просиш, як покути

      для хисту ницого. Кажи ж:

      коли ти Бога не гнівиш

      любов’ю злою і коли ти

      капариш недолугий вірш

      без честі й совісті, тоді ти

      не потикайся і облиш

      автодафе благословенне

      для інших: тих, котрі горять,

      а цілий світ боготворять

      своїм конанням нескінченним.

      23.1.

* * *

      О, скільки слів, неначе поторочі!

      І всі повз мене, ніби кулі, б’ють,

      і всі живу мою минають суть,

      а тільки строчать, строчать, строчать, строчать.

      А я іду – крізь ці слова облудні,

      незнані досі. Тут – передова,

      де всі твої бійці – одні слова.

      І сіють зраду спогади марудні,

      що передовіряються перу

      і забивають дух тобі єдиний,

      і тьмою тьмиться образ України,

      допіру він розтане