Том 2. Час творчості. Василь Стус

нічних сльозах. І видиться рука -

      беззахисна, самотня і тонка,

      що пише на стіні розлуку довгу.

      І мариться, що з рідного порогу

      ти вже добра не ждеш. І не зовеш

      того, хто, запроваджений до веж,

      тебе, згорьовану, лишив самою

      із велетенською, як світ, бідою.

      23.1.

* * *

      Мов лебединя, розкрилила

      тонкоголосі дві руки,

      ледь теплі губи притулила

      мені до змерзлої щоки,

      сльозою темінь пронизала,

      в пропасниці чи маячні

      казала щось – не доказала.

      Мов на антоновім огні,

      не чув нічого я й не бачив,

      в останньому зусиллі зміг

      збагнути: все. Тебе я втрачу,

      от тільки заверну за ріг.

      25.[1].

* * *

      Як моторошні сни, ці дні і ночі

      пригнічують мене і додають

      безмежних сил. Хоч силоміць ув очі

      засилюй сон. Привиддя постають

      спогадані, згорьовані, урочі,

      з моїх артерій кров солону точуть,

      а як криваві зозулі кують.

      І перегуслі зойки, мов туман,

      зависли над вікном, беруть у бран

      мене, німотного, і вгору зносять,

      де київські вітри тонкоголосять

      і крізь вікно нашіптують мені

      якісь слова, облесні та чудні.

      25.[1].

* * *

      Вимріяна і жива донині,

      незнайома, але й знана теж,

      заховавшись в довгій самотині,

      вже мене не кличеш, не зовеш.

      Сто доріг, мов змії, розплатались

      в тисячі незвіданих розлук.

      Все життя жилось, немов прощалось,

      як прощається з стрілою лук.

      Я тебе не відлюбив, не випив,

      навіть ти казала – недопив.

      Сумовитий вечір десь захлипав

      і фіранки чорні опустив.

      Ти єдина в самоті розрада,

      просвіток смеркальної пори.

      Не кажи – тебе чекала зрада,

      і любов ждала – не говори.

      Як, скажи, до тебе я вернуся?

      Сном? Явою? Мертвим чи живцем?

      І до кого словом обронюся

      зболеним? Перед чиїм лицем

      я тоді повідаю про долю -

      ту, що, ніби зашпори, зайшла

      в душу. Але кожну – славословлю.

      Ти страждала? Отже, ти жила.

      25.[1].

* * *

      У затишку прожити не судилось:

      ударив грім – і зразу шкереберть

      усе пішло, що ніби тільки снилось,

      як життєіснування й життєсмерть.

      Тож іспитуй, як золото, на пробу

      коханих, рідних, друзів і дітей:

      ачи підуть крізь сто твоїх смертей

      з тобою вслід? Ачи твою подобу

      таки збагнуть – в передкінці життя?

      Чи серцем не жахнуться од ознобу,

      бо вже назад немає вороття,

      лиш відчайдушно стелеться дорога

      несамовитих? Скажуть – слава Богу?

      Та тільки шкода – збавлять без пуття

      собі віка – і тільки. Більш – нічого.

      25.[1].

* * *

      Гаряча ложка юшки – як молитва:

      прозоре тіло миттю освіжить

      і