Том 2. Час творчості. Василь Стус

зі щастям

      давно на ножах.

      Безборонно любити

      заказано край,

      а зазнав би ти, світе

      великий, добра.

      В смерть задивлені очі.

      Отерпла душа

      і навчає, і врочить:

      тобі кунтуша

      вже довіку не мати,

      а чорний бушлат -

      він як батько, і мати,

      і дружина, і брат.

      19.1.

* * *

      Здається, кожен день до мене йдуть листи -

      від рідних, від коханих, від знайомих.

      Лише в нічному снінні є питомий

      знак, що тамдесь є син і там є ти,

      моя голубко вижурена, люба,

      ти за межею, за ріллею, там,

      куди, аби я волю дав чуттям,

      на ліктях зміг би доповзти. До дуба,

      у бурю зламаного, до сосни,

      що глицею у моторошні сни

      увійде владно, ніби смерть-загуба.

      Там хата спить, як курка на паркані,

      там чорний стіл од туги аж лящить.

      І все мені від поночі іржить

      муругий кінь у сонячнім аркані.

      20. 1.

* * *

      Бальзаку, заздри: ось вона, сутана,

      і тиша, і самотність, і пітьма.

      Щоправда, кажуть спати надто рано,

      ото й телющиш очі, як відьмак

      на телевежу, видну по рубінах,

      розсипаних, мов щастя навісне.

      Отут і прокидається уміння

      накликати натхнення, що жене

      од тебе всі щонайсолодші мрії

      і каже: віщий обрій назирай -

      де ані радості, ані надії.

      То – твій правдивий край. Ото – твій край.

      20.1.

      ЗА ЧИТАННЯМ ЯСУНАРІ КАВАБАТИ

      Розпросторся, душе моя,

      на чотири татамі,

      або кулься від нагая,

      чи прикрийся руками.

      Хай у тебе є дві межі,

      та середина – справжня,

      марно, невіре, ворожить -

      молода чи поважна.

      Посередині – стовбур літ,

      а обабоки – крона.

      Посередині – вічний слід

      (тінь ворушиться сонна).

      Ні до неба, ні до землі -

      не сягнути нікуди.

      Не будіте мої жалі,

      лицемірні іуди!

      Чи не мріяв я повсякчас,

      чи не праг, як покути,

      щоб заквітнути проміж вас,

      як барвінок між рути.

      Як то сниться мені земля,

      на якій лиш ночую,

      як мені небеса болять,

      коли їх я не чую.

      Як постав ув очах мій край,

      ніби стовп осіянний.

      Каже – сину, на смерть ставай -

      ти для мене коханий.

      Тож просторся, душе моя,

      на чотири татамі,

      і не кулься від нагая,

      і не крийся руками.

      21.1.

* * *

      Наснилися мені мої кохані,

      і кожна з них чужа і не моя,

      і кожна, мов холодна течія,

      моєї віри підмиває камінь,

      і кожна з них, убрана до весіль,

      несе в руках сумний букет трояндний -

      рясний, як радість, ярий, наче біль,

      що чим нестерпніший, то більш принадний.

      Гуртом рушаємо до когось в гості,

      а тому очі круглить