Том 2. Час творчості. Василь Стус

закушпелить – не збагнеш,

      де гаряче, де зимно.

      Тепер доходь найдальших меж,

      як закуріла димно

      твоя ізвомплена душа,

      із неї біль валує.

      Але душа й без кунтуша

      і в злиднях козакує.

      27.[1]

* * *

      Тут сни долають товщу забуття

      і виринають з теміні, як змії.

      Тут на кону забутого життя

      блазнюють, корчаться, як лицедії

      вертепних інтермедій. Тут живе

      ховається у смерк і так існує,

      пропахле смертю. Небо гробове

      за нами назирає і вартує,

      щоб не згубити. І в хапливий сон

      угнався гострий, ніби ніж, прокльон,

      і провертається в душі розверстій,

      бо він – найбільший ворог мій – спішить

      моєю кров’ю лезо окропить,

      щоб став і ти такий, як треба, – черствий.

* * *

      Будні тут тобі про свято,

      а про свято – будні правлять.

      Хоч занадто творчу хату

      пильні погляди буравлять,

      хоч твоє зголіле серце

      тут обмацують руками -

      не зважай на те, не сердься:

      те одвічне, що над нами,

      стріли повиймає з рани

      і губами обцілує -

      адже хвиля пожадана

      убиваючи рятує.

      СПОГАД

      Край золотого бережка

      вода струміла,

      щока, солона і гірка,

      мені щеміла.

      Єдвабом теплим обдало

      мій зір колючий,

      вечірнє сонце відійшло

      за дальні кручі.

      І захід дзвоном калатав,

      і звістувала

      зоря між радісних заграв,

      що ніч настала.

* * *

      На однакові квадрати

      поділили білий світ.

      Тільки нащо це? Не знати,

      нащо. А вселенський гніт

      чавить ката, чавить жертву,

      безневинного – нема.

      Всім судилося померти

      за замками сімома.

      На квадрати людське горе

      поділили – і радій,

      укоряючись покорі,

      бо Господь нагородив

      божевіллям переселень,

      конкуренцією зла.

      Ти мене даремне, леле,

      в світ неправди привела.

      Душ намарне ґвалтування

      без причини, без мети.

      Соти ярого страждання,

      пустографки самоти.

      28.1.

* * *

      Б’ється серце, як пташа німе,

      буде спогадами надити.

      Мати сина виглядатиме,

      а не діжде – буде плакати.

      Будуть сипати сухі сніги,

      будуть ще й дощі періщити,

      посмутніють вірні вороги,

      а зрадливі друзі – тішитись,

      що одної голови нема

      і не буде вже повіки-вік,

      лиш затужить по тобі зима,

      по бідасі чоловікові.

      Скоро смерть мене в похід візьме,

      і життя не буде надити.

      Мати сина виглядатиме,

      а не діжде – буде плакати.

* * *

      Оцей світанок – ніби рівний спалах

      нічного парашута, що розкрився,

      та,