Енн з Інглсайду. Люси Мод Монтгомери

Як на мене, вони взагалі не схожі на квіти. Але я не хочу ображати цим Сьюзан. Я намагаюся уникати цієї теми. Поки усе спрацьовувало. Сьюзан – голубонька. Просто не уявляю, що б я без неї робила. Пам’ятаю, як колись називала її «чужою людиною». Все-таки як добре знати, що ти повертаєшся додому, але й Зелені Дахи покидати важко. Тут так красиво… з тобою і Маріллою. Наша дружба завжди була такою чудовою, Діано.

      – Так… і ми завжди… розумієш… я ніколи не говорила так, як ти, Енн… але ми завжди дотримувалися нашої урочисто даної в минулому клятви, правда ж?

      – Завжди… і назавжди.

      Енн взяла Діану за руку. Вони довго сиділи в тиші, надто солодкій для слів. Великі мовчазні вечірні тіні лягали на трави, квіти та зелень лугів. Сонце опустилося, небо наливалося сіро-рожевими відтінками, а тоді блідло, ховаючись за замисленими деревами… весняні сутінки запанували в садку Естер Ґрей, де в цій порі не ступала жодна нога. Вільшанки вкраплювали у вечірнє повітря свої флейтові трелі. На небокраї з-під білих черешень з’явилася велика зірка.

      – Перша зоря – то завжди диво, – мрійливо промовила Енн.

      – Я б сиділа тут вічно, – відповіла Діана. – Навіть думати не хочу про те, що доведеться іти.

      – Я теж… але врешті-решт ми тільки уявляли, що нам п’ятнадцять. Треба пам’ятати про сімейні обов’язки. Як пахне бузок! Діано, ти ніколи не думала, що є в ароматі бузку щось… чисте? Гілберт з того завжди сміється. Він любить бузок, а, як на мене, його пахощі зберігають у собі якийсь секрет, аж надто солодкий.

      – Бузку притаманний сильний аромат, не варто його тримати вдома, – сказала Діана.

      Вона взяла тарель, що залишилася, як нагадування про шоколадний торт, провела її довгим поглядом, похитала головою й поклала в кошик з благородним виразом самозречення на обличчі.

      – Правда було б весело, Діано, якби зараз, по поверненню додому, ми зустрілися з нами колишніми, які біжать Стежкою Закоханих?

      Діана захихотіла.

      – Ні, Енн, не думаю, що то буде весело. Я й не помітила, як стемніло. Добре помріяти вдень, проте…

      Вони ішли додому в тиші й любові, разом. Краса сонця позаду них кидала іскри на старі пагорби, а в їхніх серцях іскрилася стара й незабута любов.

      ІІІ

      Уранці наприкінці насиченого приємного днями тижня Енн поклала квіти на могилі Метью, а пополудні поїздом вирушила з дому Кармоді. Спочатку вона думала про старе-добре минуле, яке залишилося позаду, а тоді думками поринула вперед – туди, що любила. Її серце виспівувало всю дорогу, тому що вона поверталася додому, до радісного дому. Місця, де кожен, хто переступав через поріг, знав, що це – дім. Дім, наповнений сміхом, сріблястими кухлями, світлинами та дітьми… неоціненними кучериками та кругленькими колінками… кімнатами, які з радістю її приймуть, де на неї терпляче чекають стільці та сукні в шафі, де завжди святкують навіть маленькі річниці й пошепки звіряють маленькі секретики.

      – Приємно усвідомлювати, що ти повертаєшся