Енн з Інглсайду. Люси Мод Монтгомери

й люблячими руками.

      – Сьюзан… мама померла? – спитав Волтер.

      Пройшло так мало часу, і все змінилося. Волтер був у ліжку, зігрітий, нагодований і втішений. Сьюзан розпалила вогнище, налила йому склянку теплого молока, нарізала окраєць золото-коричневого тосту й дала велику тарілку його улюбленого печива «мавпячі мордочки», а тоді поклала біля його ніг бочку з гарячою водою. Вона поцілувала його й змастила його маленьке розбите колінце. То було таке прекрасне відчуття, коли хтось про тебе турбується… комусь ти потрібний… для когось ти важливий.

      – Сьюзан, а ти певна, що мама не померла?

      – Твоя мама міцно спить, у неї все добре, вона щаслива, моє ягнятко.

      – І вона не хворіла взагалі? Опал сказала…

      – Ну, розумієш, ягнятко, вчора вона не надто добре почувалася, але все уже позаду, і над нею ніколи не нависала загроза смерті. Ось почекай, поспи, і ти її побачиш… і не лише її. От би мені тих бісенят з Лоубріджа в руки! Не можу повірити, що ти пішки ішов додому з Лоубріджа! Шість миль! У таку ніч!

      – Я пережив такі муки, Сьюзан, – серйозно промовив Волтер.

      Але усе позаду. Він був у безпеці. Щасливий. Він був… вдома… він… Він заснув.

      Волтер прокинувся майже пополудні, сонечко світило в його вікна, тож він пошкутильгав на зустріч мамі. Він уже почав думати, що накоїв дурниць, що, мабуть, мама не надто зрадіє його втечі з Лоубріджа. Але мама тільки пригорнула його й міцно обійняла. Вона почула усю історію від Сьюзан й уже придумала, що скаже Джену Паркеру.

      – Ох, мамусю… ти не помираєш… ти досі мене любиш, так?

      – Любий, я й не думала помирати… і до болю тебе люблю. Тільки подумати! Ти пройшов увесь шлях з Лоубріджа вночі!

      – І на голодний шлунок, – здригнулася Сьюзан. – Дивно, що він залишився живий. – Дива сьогодні не закінчуються, можете мені повірити.

      – Хоробрий хлопчик, – засміявся тато, який щойно зайшов із Ширлі на плечі.

      Він розкуйовдив Волтеру голову, а той спіймав його руку й міцно обійняв. Такого як татко у цьому світі не було. Але ніхто не повинен дізнатися, як насправді йому було страшно.

      – Мені більше не доведеться іти з дому знову, правда ж, мамусю?

      – Доки сам не захочеш, – пообіцяла мама.

      – Ніколи, – почав було Волтер …і завмер. Врешті-решт він був би не проти знову зустрітися з Еліс.

      – Ягнятко, дивися сюди, – сказала Сьюзан, впускаючи всередину маленьку рум’яну леді в білому фартушку та капелюшку, що несла колисочку.

      Волтер подивився всередину.

      Дитя! Пухкеньке, кругленьке дитинча з шовковими вогкими кучериками навколо голівоньки й такими маленькими чарівними рученятами.

      – Хіба вона не красуня? – гордо зауважила Сьюзан. – Подивіться на її вії… я ще ніколи не бачила таких довгих вій у немовлят. А які чарівні маленькі вушка. Я завжди спочатку дивлюся на вушка.

      Волтер вагався.

      – Вона солодка, Сьюзан… ох, подивися на її милі маленькі пальчики-зяблики!…