Художник. Денис Замрій

«Карліто Брюллов».

      Карл Павлович влаштував на прощання невеличку вечірку для друзів – небагатих італійських живописців, які зібралися у скромному дворику. У напівтемряві дзюркотів фонтан і насолоджувалися прохолодою доглянуті апельсинові та лимонні дерева. Дворик був невеличкий, але розташовувався в самісінькому серці Неаполя, неподалік собору Святого Януарія – покровителя цього благословенного міста.

      Співали скрипка і мандоліна, повітря було свіже, пахло лимонами. У дворику навколо столу дозволили гратися дітям, але навіть вони притихли, розглядаючи господаря, як споглядають античне божество. Справді, їм було на що подивитися – високий і ставний Брюллов мав густу шевелюру і манери римського патриція.

      Тут ми зробимо невеличкий відступ. Попри те, що Карл Павлович народився в російському Санкт-Петербурзі, він мав французьке та італійське коріння. У 1822 році митця було відряджено до Італії на кошти Товариства заохочення художників. І хоча в Росії він був блискучим студентом-рисувальником, улюбленим учнем самого Андрія Іванова, але саме в Італії перетворився на справжнього віртуоза. Тут Брюллов почав писати перші масштабні історичні полотна, і з цих теплих благословенних берегів пішла його світова слава. Слава ця, слід сказати, лилася щирими золотими струмками…

      Карл Павлович виголошував тост. Для своєї промови він обрав lengua napulitana – неаполітанський діалект італійської мови. Італійську він знав із раннього дитинства й навіть вважав рідною нарівні з російською. І говорив, як усі італійці, барвисто й довго:

      – Друзі! У цей день, день прощання з Італією, я хочу сказати кілька слів про всіх нас… Про французів, греків, італійців, які віддали свій талант похмурим північним країнам! Ми працювали в архітектурі й живописі, опері та літературі! Фіораванті, який побудував Кремль у Москві, Доменіко Трезіні, який заснував Петропавлівську фортецю в столиці… Великий Кваренгі… Блискучий Фальконе… Неповторний Растреллі… Родоначальник опери в Росії – ваш земляк Франческо Арайя… Італійські голоси досі тішать слух обраного товариства в Санкт-Петербурзі! Я мовчу вже про те, яким є ваше місце в живописі – чого вартий один лише П’єтро Гонзаго!

      Карл Павлович любив і міг говорити довго. Тому багато хто за столом запасся терпінням, а найстарший і найогрядніший із живописців, майстер Антоніо, навіть задрімав. Саме він ви`кликав крайнє невдоволення Брюллова, голосно схропнувши.

      Щоправда, Антоніо одразу ж прокинувся, погладив кошеня, яке весь час тримав на руках, і незворушно поцікавився:

      – Маестро, ми, звичайно, дуже вас поважаємо, але… власне, до чого ви все це говорите? Ми й без того це знаємо!

      Гості з чемності розсміялися.

      – А до того я це кажу, друзі мої… – мабуть, Карл Павлович очікував саме цього запитання: голос його залунав більш урочисто й художник ще вище підніс келих із місцевим червоним вином. – До того, що в Російській імперії месія й талант завжди з’являються з півдня!

      І скромно опустив очі. Проте всі зрозуміли, що, а точніше, кого саме маестро Брюллов має на увазі. Природно, метр