Художник. Денис Замрій

союзниками як глибока розвідка території. Не була винятком також Аральська експедиція, яку влітку 1849 року здійснив майбутній контр-адмірал, командор ордена Святих Маврикія і Лазаря, а на той час двадцятидев’ятирічний лейтенант Олексій Бутаков. Проводячи рекогносцировку узбережжя Аральського моря, він наказав членам експедиції покинути шхуну «Святий Костянтин», зійшовши на берег неподалік від Раїмського укріплення.

      З огляду на описану вельми тривожну міжнародну ситуацію невеличкий загін під проводом Бутакова був завбачливо підсилений вояками і козачою півсотнею. Приписи для цього загону були недвозначні – не зводити очей із барханів і, помітивши «халатників», – так тоді називали войовничих кокандців і текінцев, – діяти за статутом військового часу. Утім, не виключалася можливість мирних переговорів, тому Бутаков віз в обозі також подарунок кокандському шаху.

      Дар був чималенький і складався з безлічі коштовних і просто дорогих речей: «Скляних речей: два канделябри чотириаршинних із срібною оправою (17 000 крб.), стіл восьмиріжковий на низеньких ніжках у срібній оправі (2700 крб.), до нього компотьєрів (на 1500 крб.), дванадцять столових ліхтарів (2400 крб.), двадцять чотири квітники (2000 крб.). Порцелянових речей: сорок вісім чаш за перським смаком з багатими прикрасами (4000 крб.), 24 невеличкі вазони або квітники з багатим оздобленням (4000 крб.)».

      Чимало, чи не так? Росія на подарунки не скупилася – мир і люди коштували дорожче.

      Загін сходив на берег. Судно, збудоване в Оренбурзі спеціально для експедиції, яке стало для вояків на довгі місяці рідною домівкою, стояло біля берега. Шхуна, кинувши якір на дно жовтуватого Аральського моря, погойдувалася на легкій хвилі, прощаючись із пасажирами і вимахуючи, ніби руками, щоглами, реями й бушпритом.

      Козаки, вояки і члени експедиції рушили крізь піски і бархани, усе далі відходячи від берега. Поскрипувала дивовижна й незвична для європейського ока ремінна плетена збруя. Погонич із багряним обличчям погейкував на верблюдів, які тягли черевату чавунну гармату. Сонце немилосердно палило обличчя мандрівників, а кінські ноги глибоко грузнули в піску. І не було в небі ані хмаринки – лише безкрайня жовта розпечена пустеля та тремтливе марево на обрії.

      Чорновусий лейтенант Бутаков, уже знайомий нам командир експедиційного загону, смикнув вуздечку свого вороного, кашлянув і звернувся до художника експедиції.

      – Тарасе Григоровичу, – шанобливо почав він, – а от скажіть, якби ви вчора з бубнового валета зайшли, вийшла б партія?

      Художник, довговусий чолов’яга в чоботях, військовій формі, підтримуючи на плечі пошарпаний етюдник, відповів:

      – З бубнового валета заходив завжди Карл Павлович як наставник і мені наказав робити так само.

      – Та це я вже зрозумів, – кивнув Бутаков. – А от мені цікаво, з чого б це?

      – А з того, що як не маєш із чого, то ходи з валета! – відповів художник і розсміявся.

      Розсміявся