Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник). Владимир Кириллович Винниченко

піску, яким її присипано: от спочатку ворушиться тільки самий пісок, далі з’являється латочка буграстої, пухлої спини, потім викарячене, кліпаюче злісне око.

      Я вже знаю, що зараз поїду додому. Весь запас моєї сили волі вичерпався, я порожній, мені тужно, нудно й тільки одна туга сидить там, як чорна, вогка жаба. Тепер вже ніщо не поможе. І що більше я буду доводити собі, що мушу довести почате до краю, що сам собі буду гидкий у противнім разі, що, власне, справа не в Шапочці, а в моїй повазі до себе, – що щиріше, палкіше я переконуватиму себе, то несподіваніше і швидше сяду на візника й поїду. Через те я стою, зігнувшись і похиливши голову, як п’яний, не рухаючись, не думаючи й ні на що не ждучи.

      З гори чути тюпання й дребежчання брички. От з цим візником я й поїду. Ось ближче, ближче. Я безвольно, насмішкувато кривлю губи й сам чекаю, як кликатиму візника. Мені сором і цього будинку, і червоного вікна, і вулиці, і навіть крамарів. Прощай, Шапочко!

      Хтось одчиняє двері парадного. Це рішає справу, я повертаюсь і хочу гукнути на візника. Але на темнім ґанку з’являється постать, в якій я схоплюю щось знайоме. Вона хутко сходить по східцях і наближається до мене. Так, я вже виразно бачу – це «Біла Шапочка»! Вона без капелюха, по-хатньому.

      – Слухайте, добродію! – раптом тихо, але суворо говорить вона. – Чи довго ще це буде?

      – Поки ви не простягнете мені руки!

      – Забирайтесь собі зараз же додому! Я не можу бачити тут вашої постаті!

      – Ні, я не піду!.. – одповідаю я байдуже.

      – Але ж зрозумійте ви, що ви насильно, проти моєї волі й бажання хочете познайомитись зі мною. Ви насилуєте моє… моє чуття жалості і користуєтесь цим. Не можу ж я допустити, щоби ви упали тут. Це ж глупо, зрозумійте ви це!

      – Мені все одно!

      – Ну, добре, я подам вам руку, а тоді що? Ви дасте мені спокій? Поїдете собі додому?

      – Поїду, але з умовою: ви дозволите мені ще раз побачитись з вами.

      Шапочка потискує плечима й непорозуміло дивиться на мене. Над вухами їй пушиться волосся довгими пасмами, подібними до тирси, посрібленими світлом електрики. Очі зворушливо-сердиті, здивовані, лице здається дуже блідим у тьмі.

      – Дуже чудно! Ніякої амбіції у людини!

      – Так, ніякісінької!

      – Але зрозумійте ж ви, що ви не маєте ніякого права силувати мене знайомитись, коли я цього не хочу! І яка вам приємність, коли я… я не поважаю вас? Я ж усе одно не буду підтримувати цього дурного знайомства. Не можна ж так!

      – Все одно! Я сказав – не піду звідси й не піду. Можете йти собі й не звертати на мене уваги.

      Шапочка якусь хвильку мовчить, потім, простягаючи руку, холодно й вороже говорить:

      – Маєте!

      Я беру безживну, теплу руку, злегка потискую, випускаю й питаю:

      – А як вас звуть?

      Вона, неначе рапортуючи, одповідає:

      – Ганна Пилипівна Забережна. Мешкаю в цім будинку, поміщення шосте. Здається, треба ще раз побачитись? Завтра чекаю на вас від сьомої до восьмої. Але попереджаю: більше ні в які умови не входжу. Коли ви наміряєтесь