Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник). Владимир Кириллович Винниченко

вже майже не ходить, пролежуючи всі дні на старій кушетці. Вікна заслонені в неї чимсь темним, – хустками, пледами, – і тільки згори пробивається гарячий, жовтий промінь, сіючи по хаті золотисту півтемряву. Раз у раз пахне в хаті якимись краплями; завжди душно й тепло, як в оранжереї. Коли я входжу, Клавдія Петрівна винувато підводиться й чіпляє на ніс пенсне. А як я застаю, що вона спить, то прокинувшись, вона хапливо затуляє одною рукою очі, а другою спішить намацати на столику пенсне, щоби закритися ним. Цим вона постійно нагадує мені, що в неї негарні, маленькі, зморщені очі. Раніше хоч жаль ставало її, а тепер досадно й неприємно.

      І плаче вона, плаче без перестанку. Чорт би взяв ці сльози! Звідки вони беруться в такій кількості? І мовчить…

      – Та скажи ж, нарешті, чого ти плачеш? Що це таке? Чи я образив тебе чим-небудь?

      Ні, цього вона не може сказати.

      – Ну, так у чому ж тут діло?

      – Не знаю!.. Так! Загалом!..

      І вона починає простісінько ридати. Чорт забирай! Це може роздратувати найдоброчиннішу людину! Невже я не можу бути в поганім настрою? Та й з якої речі вона плаче, яке вона має право плакати? Хіба я присягався любити її? Хіба ми коли навіть балакали про любов? Невже вона не розуміє наших відносин?

      Я нічого цього не кажу їй, але все ж таки даю зрозуміти, що вона не має ніяких підстав вимагати від мене, щоб я переживав тільки раювання від її товариства й не смів ніколи ні на що розсердитись.

      – Я й не вимагаю! Я й не вимагаю! О-о!.. – ридає вона ще дужче на мої натяки й одвертає в бік спухле, набрякле від сліз лице.

      Нарешті, я починаю без усяких жартів дивуватись.

      – Господи боже мій! Це, нарешті, стає неможливим! Та скажи ж ти мені, ради самого бога, що сталось, через що саме таке?

      – О, нічого, нічого! О-о!

      – Ну, знаєш, як собі хочеш, а це щось просто фантастичне!

      – Дай мені спокій, дай мені спокій!..

      – Та спокій я тобі можу дати, але ж… це, чорт-батька-зна що таке. Хоч би ж я знав свою провину, а то…

      І нарешті я таки взнав її: Клавдія – вагітна. От і все!

      Коли вона це каже мені, я настільки не допускаю такої можливості, що спочатку просто не розумію її. Одначе не треба було багато часу, щоби переконати мене.

      – Але ж ти… ти обіцяла мені! Ти взяла на себе! Ти, значить, обманула мене.

      – О, не турбуйся! Я зроблю аборт. У тебе не буде від м е н е дитини. Від мене!

      І вона гірко сміється, потім плаче і в кінці зовсім ридає.

      В наших кімнатах панує караїмка. Вона шепочеться з Клавдією, щось варить у себе в кухні і в великих посудах носить у кімнату Клави. Я купую в аптеці якісь порошки, банки, трубки. В кімнатах стоїть тепла, повна пахучих ліків пара. Костя з великими переляканими очима з’являється тільки на хвилинку і знову десь пропадає. Клавдія від цього хвилюється, ридає, проклинає себе й посилає мене шукати його. Я по дорозі в аптеку зазираю у всі подвір’я і гукаю по вулицях: «Костя!» Кошмар!..

      А караїмка усе нишпорить по наших хатах, носить казанки з окропом, шепоче