Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник). Владимир Кириллович Винниченко

тут командує!

      – Не хочу більше! – раптом говорить вона і, склавши ноти, кидає їх на рояль.

      Ні Марія Пилипівна, ні Семен Семенович не прохають співати ще, – мабуть, цього не дозволяється у Шапочки.

      Коли я, нарешті, прощаюсь, чується дзвінок і входять двоє гімназистів. Один – горбоносий, з пухкими губами, рудавий і маленький. Другий – товстенький, смуглявий, з дуже чорними, круглими, живими очима. Мене знайомлять з ними. Це сини Марії Пилипівни та Семена Семеновича.

      Я одягаюсь, а вони всі стоять довкола мене в передпокою. Семен Семенович пускає якийсь дотеп, приємний Шапочці, і вона витягає трубочкою губи й замішано крутить головою. Потім раптом вона витягає до нього все лице і сміється. І зразу вона стає ясною, довірливою, одвертою. А в мене таке враження, що Шапочка широко розставляє руки, немов для обіймів.

      – Ви вже прийшли?! Та ви ж позавчора були!

      Покоївка пускає очі додолу й швидше виходить з передпокою, щоб не засміятись при панночці.

      – Дуже прохаю вибачення, Ганно Пилипівно, але…

      – Добре! Ходіть до мене, я мушу з вами серйозно побалакати.

      Тон начальниці, що, має робити прочуханку своєму вихованцеві.

      – Сідайте! Не туди! Отут!

      Завіса на вікні напнулась, немов вітрило, а на небі висить, як велетенська китиця винограду, попелясто-синя хмара. Десь глибокою октавою покашлює грім. Дерева слухають чуйно, непорушно; часом раптом заклопотано, хапливо перешіптуючись і здригуючись.

      Ми сидимо на тих самих місцях, що й у перший мій візит. Тольки тепер нема сонячного ореолу на голові у Шапочки. Вона заклопотано хмуриться, насупивши брови й десь обмірковуючи, як краще почати. На ній широка червона блузка з фалдами, і через це Шапочка здається повнішою і простішою. Довкола лиця так само пушиться багато тоненьких пасмочок та окремих волосинок, які повинні лоскотати щоки. Ніс з гордою, упертою горбинкою, хижий.

      – Ну, от що! Скажіть: ви, звичайно, наміряєтесь залицятись до мене? Так?

      Питання настільки несподіване, що я відповідаю:

      – Так, наміряюсь!

      – Ну, от! Чудово! Так я вважаю за необхідне найсерйозніше попередити вас, що з цього нічого не вийде. Ах, та й надокучила мені ця дурна завіска!

      Шапочка сердито хапає завіску, що напнулась і натискувала їй на голову, скручує її й прив’язує поворозками біля вікна. На мене дме густим задушливим вітром. Я мовчу.

      – Ви чули? – сідаючи на місце та строго подивившись на мене, питає Шапочка.

      – Так, я чув! Можна спитати через що?

      – Звичайно, можна, – ваше повне право. По-перше, через те, що я взагалі цього не люблю. По-друге, що не маю для цього часу. Третє, ви мені цілком не подобаєтесь. От! І тому з мого боку було б дуже негарно, коли б я вас не попередила. Ви ходитимете сюди, щось таке там гадатимете собі, гаятимете час, все це по-дурному. І коли я це знаю, то повинна сказати вам з самого початку. Я мала вже досить неприємностей з цього приводу. Буде з мене! Я не хочу більше ніяких докорів!

      – Не думаю, щоб я коли-небудь…

      – Ах, ті так само не думали! А потім мало