Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник). Владимир Кириллович Винниченко

я це вже знаю. Покоївка назвала вас «панночкою». Потім я думав, що… А в тім, ваш прийом дошкульніший, ніж я собі гадав. Я мушу згодитись: ви взяли дуже добрий тон. Я зараз піду. Тільки позвольте мені сказати декілька слів. Все одно вони не зроблять на вас ніякого вражіння. А все-таки… Так, я нахаба, це правда. З цим я, звичайно, змагатись не можу. Але от, хочте – вірте, хочте – ні, але я вже років десять не займаю женщин на вулицях. За цей час це перший і, мабуть, останній раз. І мені дуже… важко, що я це зробив. Не через те, що дав вам неприємність… Я все ж таки думаю, що великої неприємності для вас у тім немає. От я піду, ви посмієтесь, і на тому скінчиться для вас ця історія. А мені?… Ну, та бог з ним, треба йти, це єдине, що мені треба зробити.

      Я, ніяково усміхаючись, підводжусь і готовлюсь узяти її руку, коли вона простягне мені. Шапочка також устає, не змінивши ні на мить виразу лиця, подає руку й говорить:

      – Ви вже йдете? Прощайте!

      – Так, іду! Знаєте, у мене весь час таке враження, ніби я на прийомі у зубного лікаря і ви зараз на прощання пропишете мені рецепта.

      Брови Шапочці починають раптом дрижати, губи морщаться; вона з усіх сил кріпиться, але, не витримавши, усміхається. І вмить уся оживає, теплішає, стає такою близькою, милою, простою.

      – Господи, до чого вас міняє усмішка! – мимоволі й цілком щиро виривається у мене. І, мабуть, я якось особливо в цю хвилину дивлюсь на неї, або щось інше, але вона вся заливається ніжним, дитячим рум’янцем, хоча й збирає знову брови.

      – Простіть! – раптом кажу я благаючи. – Можна мені ще трошки посидіти? Я знаю, їй-богу, сам знаю, що це неблагородно з мого боку скористуватись вашою усмішкою й знову в нахабство… Але… Їй-богу, це не з нахабства. Можна?

      – У вас час до восьмої години… – каже вона, але вже не рівно й холодно, а сердито. Але вона сердиться, здається, більше на себе.

      – Але ви хочете, щоб я негайно пішов? Так?

      – Так, хочу! Здається, це так ясно вже давно.

      Я винувато, мовчки уклоняюсь їй і йду до порога.

      – Підождіть! – сердито гукає вона.

      Я обертаюсь і вичікуючи дивлюсь на неї: на лиці незадоволена, гидлива гримаска, та сама, що вчора була біля трамваю.

      – Ви мене примусили бути з вами брутальною. Через це я хочу, щоб ви лишились.

      – Себто за погане своє поводження хочете покарати себе моєю присутністю?

      – Я знову образила вас… – одривисто, неначе про себе, кидає вона. – Але скажіть! – раптом з непорозумінням, діловито й якось уже одверто вона питає, – чого ви, власне, хочете від мене?

      – Нічого. Часом бачити вас, пізнати вас ближче…

      – Але навіщо?! Через що?!

      – Через те, що ваше обличчя мені давно вже подобається. Не знаю через що саме, але подобається страшенно.

      Шапочка усе з тим самим непорозумінням, немов розмірковуючи, помалу потискує одним плечем.

      – Ну, добре: сядьте на місце! Треба побалакати до ладу. Все це нісенітниця. Сідайте! Все одно… Ну, от. Тільки ви не думайте, що я змінила своє відношення через ваші слова. Змінила через те, що не додержала характеру.