Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник). Владимир Кириллович Винниченко

які через щось у Київі люблять підвали, неодмінно щовечора збирається клуб: дворники, поліцаї, покоївки. З дверей крамничок потягає холодком підвалу, политою підлогою, таранею, свіжими овочами.

      А на Дніпрі в цей час ледве посуваються вгору до Чорто-рою човни. З човнів тягнуться до міста нитки пісень. З міста, з Царського Саду, їм відповідає музика. Десь дзвонять у церкві. Як гудіння джмеля втискується гудок пароходу. Часто, завзято видзвякує такт трамвай.

      Я ходжу помалу, смакуючи кожний крок, кожний поворот вулиці, кожну свічку на каштані. В мені панує блаженний спокій. Я ні про що не думаю й нічого не боюсь. «Весняного» й сліду немає. Проходжу повз усі небезпечні місця, й навіть чудно часом, що ніякої ні ворожості, ні філософування вони не викликають в мені. Ніби й не зі мною це бувало ще не так давно.

      Отут я мешкав за студентства, – он моє вікно та кімната. Коли товариші приносили літературу, або просто не хотіли, щоби знали про них, вони зі сходів стукали кулаками в стіну. В цю саму стіну обережно, боязко озираючись, стукала мені й Ганя. Так, власне, в цю стіну. І те, що Ганя в цей час десь на каторзі, а я тут, не викликає як раніше, весною, непотрібних, сентиментально-кислих міркувань. Так: вона там, а я тут, та й годі!

      Сосницьких у городі немає, поїхали на село. Але, коли б і були, це нічого не змінило б. Я знаю, а головне почуваю, що на цей раз я – не кирпатий. Андрійко більше не існує, на місці його образу тільки невиразна пляма, що легким сумом холодить серце, як руїни якогось гарного, старого будинку. Може, від цього і цей спокій у мене, і задоволення з себе, і тиха твердість ходи, і потайна гордість.

      А Кривулі тут. Ніхто нікуди не поїхав: ні він з Дімою та Шурою, ні вона з Галею. Панас Павлович тільки якось раз зайшов до мене, але сидів недовго і був задумливий та мовчазний. Він так само ховає Діму десь у своїх далеких родичів, тікає од Варвари, яка переслідує його скрізь, де тільки може; буває часом у Шури, живе собі потрошку. Але, видно, це життя потрошку недешево коштує йому.

      Від Клавдії Петрівни я дістаю в ряди-годи листи, в яких вона все запевняє мене, що не хотіла обманювати мене, що вона сама в одчаю від своєї помилки; щоб я не турбувався – дитини не буде. Я відповідаю їй привітними, приятельськими картками, в яких також заспокоюю її. Зараз же забуваю про неї.

      Знайомих я уникаю, а вечорами граю в клубі. Мені чогось іде карта, і я виграю багато.

      Але перед клубом я ходжу по вулицях довго, без всякої мети. Вдень буває душно, літає порох, а ввечері, коли і є порох, то його, принаймні, не видно. Мені нічого не треба від людей, я не потребую їхнього ближчого товариства; для мене досить випадкового сміху, розмови, шматочка профілю або невиразної плямки обличчя в темних рамцях вікна. Вони рухаються навколо мене, але не зачіпають; і свідомість своєї цілковитої ізольованості серед них, незалежності, самоти, дає чуття глибокого спокою. Тепер я вже не гасну, лишаючись на одинці з собою; не хапаюсь до людей. Навпаки, мені здається, що тепер я з ними пригасаю. Мабуть, у тих, що видужують, буває такий