Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник). Владимир Кириллович Винниченко

та я. Ранок свіжий, з легким туманом. Листя на дереві матове й синє од роси.

      В потилиці починає злегка нити, – значить, вдень болітиме вся голова. По тілі втома, лице здається масним, пом’ятим, хочеться вмочити в холодну воду. Цигарок немає, це найгірше.

      Я вже не думаю про Білу Шапочку, й мені нема ніякого діла до неї. Годину на шосту по всіх близьких дворах вже відомо про мене. Мене ніхто ні про що не питає, не заважають ходити, але з моторошною цікавістю поглядають на мою високу постать, що без перестанку ходить по тротуарі з хмарним, стомленим лицем. Вони, мабуть, гадають собі, що я тут ловлю якогось важного злочинця.

      Коли одчиняються крамнички, я купую цигарок, випиваю пляшку квасу і знову йду на свій пост. Мене зустрічають зацікавлені обличчя у вікнах усіх поверхів. А години біля дев’ятої звідкись молодий голос гукає:

      – Геть шпигів!

      Потім я бачу в одному з вікон двох гімназистів. Вони з невинним виглядом щось наспівують і байдуже позирають на мене.

      Біля дверей крамнички, в якій я пив квас, час від часу збираються покоївки й пошепки розмовляють, показуючи очима то на мене, то на дім. Нарешті, з’являється й поліцай. Але, бачачи мій приличний костюм і понурий суворий вигляд, нерішуче зупиняється, думає й іде назад. Після того увага до мене ще дужче виростає на вулиці. А я навіть присісти не можу! Я зігрівся вже давно, п’яти горять, ноги ниють, в шлунку суха, гризуча порожнеча, потилиця розболюється. Але й увага вулиці, і поліцай, і голод, і втома викликають в мені почування якогось гіркого, хмарного задоволення.

      О десятій годині в дверях парадного з’являється Біла Шапочка. Сьогодня вона в темній спідниці й білій блузці. В руках у неї декілька книжок і срібна торбинка. Вона уважно і здивовано, як мені здається, зиркає на мене, коли я проходжу повз неї. Я ж не дивлюсь на неї й, перегнавши, проходжу далі. Хай сама перша тепер заговорить!

      Але Шапочка завертає за ріг вулиці і зникає. Тоді мене обхоплює страшенна втома, нудьга й безнадійність.

      «Так, тепер треба йти додому», – я думаю тупо. І йду я в другу крамничку. Там я знову п’ю квас і купую фунт маленьких цукрових бубликів. Розкладаю непомітно на вулиці по кишенях і по шматочку кладу в рот. Це підживлює мене й підбадьорює. І знов я ходжу вздовж фасаду.

      На мене в суді чекає одно важне ділове побачення, а дома письмоводитель. Може, навіть вже вчинили там тривогу? Я сміюся з себе й гуляю собі далі. До мене вже, здається, звикли й дивляться на мене менше, так що я навіть часом примощуюсь на східцях і спочиваю якусь хвилинку. Іноді мені хочеться нестерпно лягти оттут же, накрити лице капелюхом і заснути міцно-міцно. Чорт його бери!

      Біля другої знизу йде Шапочка. Я з раптовим поривом зворушення й радості дивлюсь на неї згори, й мені хочеться піти їй назустріч, простягти обидві руки і сказати: «Ну, годі!».

      Вираз її лиця, як і перше, холодний, недосяжний і байдужий. На мене вона не дивиться, а коли проходить повз, то з погордою жмурить милі свої очі, неначе кажучи: «Прошу дуже, мене це не обходить!» На крилах носа й на підборіддю їй виступили дрібні крапельки поту, щоки