Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник). Владимир Кириллович Винниченко

парочка, обнявшись. Звичайно. Шапочка любить когось іншого – це ясно. Тільки в таких випадках жінка може бути такою неприступною й жорстокою.

      І я уявляю собі, як оце Шапочка приходить до себе. Її, певне, зустрічає чоловік, – мабуть, ще недавно замужем, – вона кладе йому руки на плечі й гаряче, гаряче пригортається до нього. А потім, от у цю хвилину, оповідає про нахабу, що причепився до неї, і про те, як вона добре одчистила його.

      Підводжу голову догори й дивлюсь на фасад дому. Будинок невеликий, трьохповерховий, майже такий самий, як у моїй казці. В одному з поверхів десь є вона. В вікнах майже скрізь світиться, деякі з них розчинені; в кімнатах миготять іноді тіні, але ніхто не визирає, – їй навіть не цікаво, чи я дотримаю свого слова. Добре! Я розумію, що мені не може бути ніякої надії на що-небудь, що нерозумно і смішно далі тягти цю негарну історію, а все ж таки я не йду додому. Я ходжу, як вартовий, по тротуарі, сідаю часом на східці, курю і знов ходжу. І чим більш я переконуюсь у безглуздості свого становища, тим дужче росте в мені упертість. Так, я сидітиму тут ніч, день, ще ніч і ще день! Вона побачить, що я не кидаю на вітер своїх слів. Я упаду від утоми й голоду, але не піду, поки не простягне мені руки.

      Я уявляю собі, як падаю отут на тротуарі, як дворники й поліцаї підіймають мене, несуть в участок, а з вікна дивиться вона і їй жаль мене; вона подивляє силу моєї волі, почуває каяття й сором.

      О першій годині гаснуть ліхтарі й будинок поринає в темряві. Вся вулиця одразу стає надзвичайно тихою, сонною, навіть зорі здаються поснулими. Вікна гаснуть, тільки одно, на самім горішнім поверсі, слабенько горить густо-червоним світлом. Дуже можливо, що це як раз вікно її кімнати.

      Повз мене вже кілька разів проходить нічний сторож з мідною бляхою на кашкеті. Він тягуче й мовчки озирає мене й помалу одходить.

      Хочеться їсти й пити. В портсигарі тільки декілька цигарок. Хіба поїхати додому, під’їсти, поспати трохи та рано-вранці приїхати сюди? Я усміхаюсь. Це було б подібне до «голодовки» ув’язнених, які потай «під’їдають».

      Знов іде сторож, знову пильно придивляється й, нарешті, глухо питає:

      – А ви, господін, що тут сидите?

      – Вподобалось!

      – Не полагається тут сидіть!

      – Через що?

      – Через те, що нема чого вам тут сидіть!

      – А ти звідки знаєш, що нема чого?

      Сторож мовчить, немов би міркуючи, що йому в такім випадку «полагається» робити. І нічого не придумавши, знов іде далі, бурмочачи:

      – Вподобалось! Вподобається, як покличу городовика… Тоже фраєр! Вподобалось!

      Справді, на вулицях, здається, забороняється спати. А цей охоронець може сказати, що я сплю. Встаю й починаю проходжуватись. Червоне вікно світиться. З ним усе ж таки веселіше. Закурюю і при світлі сірника дивлюсь на годинник. Господи, тільки чверть на другу! Що ж я робитиму тут до ранку?! Плюнути хіба на все це?

      Але я знаю, що не плюну. Коли я так піду, то вже ніколи більше не насмілюсь підійти до неї, навіть у казці.

      «Але навіщо вона мені? Що за сентиментальності? Чи я студент першого року, чи що?