Хто не ризикує. Джеффри Арчер

щоб подивитися на нахабу.

      – Це і є оригінал, – трохи роздратовано сказала жінка.

      – Це неможливо, – зауважив Вільям.

      – Цікаво, чому ж? – спитав її колега.

      – Оригінал висів у Музеї Фіцмолеан у Кенсингтоні, доки кілька років тому його не викрали. Цю справу так і не розкрили.

      – Ми розкрили її, щойно, – впевнено сказала жінка.

      – Не думаю, – відповів Вільям. – Оригінал був підписаний Рембрандтом у правому нижньому куті, там мали б бути його ініціали – RvR.

      Три офіцери подивилися у правий нижній кут, але там не було жодних ініціалів.

      – Через кілька хвилин до нас приєднається директор Фіцмолеану, Тім Нокс, – сказав старший чоловік. – Я скоріше на його висновок покладатимуся, аніж на думку якогось пацана.

      – Звісно, сер, – сказав Вільям.

      – Ти взагалі знаєш, скільки вона коштує? – спитала молода жінка.

      Вільям зайшов до кімнати й придивився до картини. Він вирішив не цитувати Оскара Вайлда щодо різниці між ціною та цінністю.

      – Я не експерт, – відповів Вільям, – але думаю, що приблизно дві-три сотні фунтів.

      – А оригінал? – спитала жінка вже не так впевнено.

      – Гадки не маю, проте кожна велика галерея на світі була б рада мати такий шедевр у своїй колекції, не кажучи вже про деяких провідних колекціонерів, для яких гроші не питання.

      – Тобто ви не знаєте, скільки вона коштує? – спитав молодший офіцер.

      – Ні, сер. Такий Рембрандт не часто з’являється на відкритому ринку. Останній пішов з молотка на аукціоні «Сотбіс Парк Бернет» у Нью-Йорку.

      – Ми знаємо, де він проходить, – відказав старший чоловік, навіть не намагаючись приховати сарказм.

      – Тоді ви знаєте, що він пішов за двадцять три мільйони доларів, – сказав Вільям і негайно пошкодував про це.

      – Дуже дякую за твою думку, хлопче, але ми не можемо тебе більше затримувати, бо ти, мабуть, поспішаєш, – додав старший офіцер і кивнув на двері.

      Вільям спробував піти з гідністю, проте щойно він опинився в коридорі, як двері грюкнули за ним. Вільям подивився на годинник: 7:57. Він побіг у кінець коридора, бо не мав жодного бажання спізнитися на зустріч.

* * *

      Він постукав у двері з табличкою, на якій золотими літерами було вибито «Командор Джек Гоксбі, Кавалер Ордена Британської імперії», та увійшов. У приймальні сиділа секретарка, яка подивилася на нього, спитавши:

      – Констебль Ворвік?

      – Так, це я, – знервовано відповів Вільям.

      – Командор уже чекає на вас. Проходьте, будь ласка, – сказала вона й вказала на інші двері.

      Вільям знову постукав і зачекав, поки його запросили увійти. Гарно одягнений чоловік середнього віку, з пронизливим поглядом блакитних очей та зморшкуватим чолом, яке додавало йому віку, встав з-за стола. Гоксбі потиснув руку Вільяму та вказав на стілець з іншого краю стола. Чоловік розкрив теку, швидко передивився написане у ній і звернувся до Вільяма:

      – Спершу спитаю: ви раптом не родич сера Джуліана