Хто не ризикує. Джеффри Арчер

запропонував йому подзвонити своєму приятелю з відділка.

      Вільям розсміявся.

      – Так, – сказав Фред, – тепер іди знову за дерево, наступна машина твоя, а я спостерігатиму.

* * *

      Королівський адвокат сер Джуліан Ворвік сидів з одного боку столу та читав «Дейлі Телеграф». Час від часу він коментував якісь події, а його дружина сиділа з іншого боку та продовжувала свою щоденну битву з кросвордом у «Таймс». У гарні дні вона могла розв’язати останнє слово до того, як її чоловік збирався у «Лінкольнз інн»[1]. У погані дні вона була змушена консультуватися з чоловіком – послуга, вартістю сто фунтів на годину. Він постійно їй про це нагадував, і за його підрахунками дружина вже заборгувала йому 20 000 фунтів. Десять літер по горизонталі та чотири по вертикалі досі тримали її. Сер Джуліан уже підбирався до спортивної колонки, поки його дружина ще намагалася розібратися з останнім словом. Він, як і «Телеграф», ще не визначився, чи вважає заборону смертної кари поганою ідеєю, особливо коли йшлося про чиновників або поліцейських. Він перегорнув останню сторінку, щоб дізнатися, як «Блекгіт» зіграв проти «Річмонда» у щорічному чемпіонаті з регбі. Коли він дочитав, то відклав газету з думкою, що ЗМІ надто багато уваги приділяють футболу. Ще один знак, що в цій країні все котиться до дідька.

      – Дивись, яке гарне фото Чарлза та Діани надрукували у «Таймс», – зазначила Марджорі.

      – Це ненадовго, – відповів Джуліан і підійшов до дружини, щоб поцілувати її у чоло, як він робив кожного ранку. Вони обмінялися газетами, щоб він міг прочитати юридичні новини на шляху до Лондона.

      – Не забудь, що у неділю діти завітають на обід, – нагадала Марджорі.

      – А Вільям уже склав цей свій іспит на посаду детектива? – поцікавився сер Джуліан.

      – Як тобі відомо, любий, він не може скласти цей іспит, доки не прослужить у поліції два роки, а до того ще щонайменш півроку.

      – Якби він мене послухав, вже був би кваліфікованим адвокатом.

      – А якби ти його слухав, то знав би, що йому більше подобається карати злочинців, ніж захищати їх.

      – Я ще не здався, – сказав сер Джуліан.

      – Радій, що хоч наша донька пішла твоїм шляхом.

      – Нічого подібного, – пирхнув сер Джуліан. – Це дівчисько захищатиме кожного безнадійного, який трапиться на її шляху.

      – У Ґрейс золоте серце.

      – Тоді вона пішла твоїм шляхом, – відповів сер Джуліан, розглядаючи слово, яке дружина не змогла розгадати.

      – Стрункий лейтенант, який став фельдмаршалом, чотири літери. СЛІМ, – тріумфуючи проголосив сер Джуліан. – Єдиний солдат, який зміг стати маршалом.

      – Схоже на нашого Вільяма, – сказала Марджорі, коли її чоловік уже зачинив двері.

      2

      Одразу після восьмої ранку Вільям та Фред вирушили у ранковий патруль.

      – У цей час небагато злочинів, – запевнив стажера Фред. – Злочинці як багатії – не прокидаються до десятої.

      За останні півтора року Вільям звик до частих Фредових перлин мудрості, які виявилися кориснішими, ніж поліцейський устав.

      – Коли

1

Лондонська юридична установа.