Хто не ризикує. Джеффри Арчер

Він поклав теку до портфеля і взяв останній випуск журналу Королівської академії мистецтв, але перегорнув кілька сторінок і вирішив почекати зворотного шляху.

      Коли потяг в’їхав на станцію Манчестер-Пікаділлі о 10:49, Вільям був одним із перших, хто показав свій квиток контролеру, пробіг повз ряди таксі до найближчої автобусної зупинки й став у чергу. Через кілька хвилин він втиснувся у 147-й автобус, який висадив його прямо біля головного входу до університету. Як узагалі місіс Волтерс знала це? Він усміхнувся, коли побачив групу студентів, які повільною ходою йшли до воріт, а потім розслаблено прогулювались кампусом – Вільям не ходив так з тих часів, як потрапив у поліцію. Він спитав одного з них, як дістатися до факультету геології, та все одно спізнився, бо йому треба було ще дійти до лекційної зали.

      Він піднявся на перший поверх, увійшов до зали через задні двері й приєднався до десятків студентів, які слухали лекцію доктора Тальбо. Вільям уважно вивчав викладача із заднього ряду, де знайшов собі місце. Доктор Тальбо, невисокий чоловік з чорнявим кучерявим нечесаним волоссям, був одягнений у вельветовий піджак і картату рубашку з краваткою-шнурком. Його довга чорна мантія була у крейді. Він говорив чітко й впевнено, лише іноді зазираючи у свої записи. Вільям так захопився розповіддю Тальбо про те, як видобуток раніше невідомих копалин на початку 70-х років остаточно зруйнував теорію одного виду, що навіть засмутився через дзвінок, який о 12-й годині сповістив про кінець лекції.

      Вільям почекав, поки всі студенти вийдуть із зали, а доктор Тальбо збере свої записи, і підійшов центральним проходом до головного злодія.

      Тальбо подивився на Вільяма крізь окуляри й спитав:

      – Ми знайомі?

      Вільям дістав своє службове посвідчення, від чого доктор схопився за край довгого дерев’яного столу, що стояв перед ним.

      – Але я ж сплатив цей штраф за паркування!

      – Певно, що так, сер. Але я маю поставити вам кілька запитань.

      – Звісно, – сказав Тальбо, нервово розправляючи мантію.

      – Почнемо з фіала місячного пилу. Як ви отримали його у власність?

      – Так ви тут через це? – недовірливо спитав Тальбо.

      – Так, сер.

      – Це був подарунок професора Денінґа, який він мені заповів. А американці подарували йому фіал за публікацію його дослідження місячної поверхні.

      – Чому він залишив такий важливий історичний артефакт саме вам?

      – Я тоді працював з ним, був його асистентом, коли він писав дисертацію, а коли він пійшов на пенсію, я зайняв його посаду голови факультету.

      – Мені дуже прикро вам це повідомляти, докторе Тальбо, але американці хочуть повернути свій місячний пил назад.

      – З чого б це вони вирішили, що він належить їм? Вони не володіють Місяцем.

      – Так, але вони здобули цей пил у своїй космічній місії, і, мабуть, містер Денінґ забув, що він підписав договір, який забороняє продавати або передавати його третій стороні.

      – А що як