Доки кава не охолоне. Тосикадзу Кавагути

зосередитись.

      – …Я готова, – оголосила Фуміко й зазирнула в очі Казу. – Будь ласка, наливайте каву, – рішуче додала вона.

      Легенько кивнувши, Казу правою рукою взяла з таці срібний чайничок і серйозно подивилася на Фуміко.

      – Пам’ятайте… – Казу витримала паузу й прошепотіла: – Випийте каву, доки вона не охолоне.

      Казу почала повільно й незворушно наливати каву до чашки. Її поза видавалася байдужою, але плавні рухи були якимись урочистими, і Фуміко почувалася так, ніби спостерігала за якоюсь стародавньою церемонією.

      Коли Фуміко побачила мерехтливу пару, що здіймалася над чашкою кави, усе навколо її столика почало крутитися й викривлятися разом з вихорами пари. Це налякало, і дівчина заплющила очі. Відчуття, що її саму викривляло й закручувало, як усе навколо, ставало дедалі сильнішим. Вона міцніше стиснула кулаки. «Якщо так триватиме, я не опинюся ані в теперішньому, ані в минулому – просто розчинюся в повітрі, як хмарка диму». Скута тривогою, Фуміко пригадала, як уперше зустріла Горо.

      Вони познайомилися навесні два роки тому. Тоді Фуміко було двадцять шість, а Горо – двадцять три. Фуміко працювала в компанії клієнта. Горо, за скеруванням своєї організації, працював у тій самій компанії. Фуміко була керівником проєкту, і їй підпорядковувались усі інші тимчасові працівники компанії.

      Фуміко ніколи не соромилася висловлювати критику, навіть своїм керівникам. Вона сварилася з колегами й керівниками. Але ніхто на неї не ображався. Вона завжди була чесною й відвертою, та й усіх захоплювало те, скільки зусиль вона докладала у своїй роботі.

      Хоча Горо був на три роки молодшим за Фуміко, він поводився як тридцятилітній. Правду кажучи, він здавався значно старшим. Фуміко почувалася молодшою й завжди зверталася до нього з належною ввічливістю. Утім, Горо був не тільки наймолодшим у їхній команді, а й найдосвідченішим. Він був висококваліфікованим системним інженером і без зайвих слів виконував свою роботу. Навіть Фуміко вважала його надійною людиною.

      Якось, коли проєкт, що ним керувала Фуміко, наближався до завершення, саме перед тим, коли програму мали передати замовникові, у ній виявили значну помилку. Під час створення програм для медичних систем навіть найменші помилки можуть мати тяжкі наслідки. Вони не могли віддати замовникові програму в такому стані. Та річ у тім, що іноді знайти причину такої помилки буває так само складно, як краплю чорнила, що впала в басейн завглибшки двадцять п’ять метрів. Проблема була не лише в тому, що їм належало виконати дуже складне завдання, – у них ще й не було на це часу.

      Оскільки Фуміко керувала проєктом, виконання умов замовлення лягало на її плечі. До дня передавання програми замовникові залишався тиждень. Більшість її колег зійшлися на тому, що на виправлення помилки піде щонайменше місяць, тому вони ніяк не зможуть виконати це замовлення вчасно. Навіть Фуміко думала, що їй доведеться піти у відставку. Посеред усього цього сум’яття з офісу кудись зник Горо. Він нікому нічого не сказав, і ніхто не міг вийти на зв’язок з ним. Натяк за натяком, і невдовзі всі