Доки кава не охолоне. Тосикадзу Кавагути

перервала їхню розмову. Вона доклала стільки зусиль, аби повернутися в минуле, і тепер поводилася майже так само, як і минулого тижня. Знову відштовхувала його цими безглуздими звинуваченнями.

      – …

      Збентежений, Горо підвівся. Він звернувся до Казу за барною стійкою.

      – Перепрошую… Скільки я маю заплатити? – Він потягнувся за рахунком.

      Фуміко розуміла: якщо вона не завадить Горо, він оплатить рахунок і піде.

      – Зачекай!

      – Усе гаразд, краще залишмо все як є.

      – Це не те, що я прийшла тобі сказати.

      – Що?

      «Не їдь».

      – Чому ти не обговорив цього зі мною?

      «Я не хочу, щоб ти їхав».

      – Ну, це…

      – Я знаю, наскільки важлива для тебе ця робота… Я ж не заперечую, щоб ти їхав до Америки… Я не відмовлятиму тебе…

      «Я думала, що ми завжди будемо разом».

      – Але принаймні…

      «Невже про це думала тільки я?»

      – Я хотіла, щоб ти обговорив це зі мною… Розумієш, не дуже гарно з твого боку приймати рішення, не обговоривши цього зі мною…

      «Я справді щиро…»

      – Річ у тім… ну, ти знаєш.

      «…кохала тебе».

      – Я почувалася так, ніби ти навмисне нічого мені не розповідаєш…

      – …

      – Я хотіла сказати…

      – …

      «Від цього все одно нічого не зміниться…»

      – Ну… Це все, що я хотіла сказати.

      Фуміко планувала бути відвертою – зрештою, теперішнє однаково не зміниться. Але вона не могла сказати цього. Їй здавалося, що це зізнання буде визнанням поразки. Вона зненавиділа б себе, якби запитала щось на кшталт: «Що ти вибираєш – роботу чи мене?» До зустрічі з Горо робота для Фуміко завжди була на першому місці. Вона не хотіла казати йому щось подібне. Не хотіла й поводитися як стереотипна жінка, особливо перед чоловіком, молодшим на три роки. Вона була гордою. А ще, схоже, заздрила, що його кар’єрне зростання перевершувало її власне. Тому не спромоглася на відвертість. А втім… Однаково було занадто пізно…

      – Добре, їдь… Байдуже… Хай би що я сказала, ти все одно поїдеш до Америки.

      – …

      Договоривши, Фуміко одним махом допила каву.

      – Ого.

      Коли чашка спорожніла, вона знову відчула запаморочення. Світ навколо знову закрутився й наповнився мерехтливою парою.

      «І навіщо я поверталася в минуле?»

      Фуміко поринула в думки.

      – Я завжди думав, що… – озвався Горо. – Що я тобі не пара.

      Фуміко не розуміла, чому він це казав.

      – Коли ти запрошувала мене випити кави, – продовжував він, – я завжди повторював собі, що не варто в тебе закохуватися…

      – Що?

      – Тому що в мене є це… – сказав Горо.