Доки кава не охолоне. Тосикадзу Кавагути

порівнювати. Але якщо…»

      Відтак потроху Фуміко почала усвідомлювати, як багато втратить з переїздом Горо. Дійшло до того, що вона сумнівалася в його почуттях до себе. Час минав, і тієї весни Горо нарешті отримав пропозицію від омріяної компанії. Його мрія здійснилася.

      Виявилося, що Фуміко мала підстави для хвилювання. Горо вибрав переїзд до Америки. Він вибрав мрію. Фуміко дізналася про це минулого тижня, у цьому кафе. Вона розплющила очі, почуваючись спантеличено, ніби щойно прокинулася.

      Відчуття, ніби вона була привидом і крутилася в повітрі, як мерехтлива кавова пара, минуло, і Фуміко знову відчула свої кінцівки, які до того здавалися зовсім нерухомими. Запанікувавши, вона взялася обмацувати своє тіло й обличчя, аби переконатися, що все на місці. Коли дівчина нарешті опанувала себе, то побачила перед собою чоловіка, який спантеличено спостерігав за її дивною поведінкою.

      То був Горо. Вона не могла помилитися. Горо, який мав би бути в Америці, сидів прямісінько перед нею. Фуміко зрозуміла, що таки повернулася в минуле. Вона відразу здогадалася про причину його спантеличеності. Жодних сумнівів, вона повернулася в той день минулого тижня. У кафе все було точнісінько таким, як вона запам’ятала.

      Чоловік на ім’я Фусагі сидів за найближчим до входу столиком з розкритим журналом. Гіраї – біля барної стійки, навпроти неї – Казу. А за столиком у дальньому кінці кафе, де минулого тижня сиділи вони, був Горо. Лише одне змінилося: сама Фуміко сиділа на іншому місці.

      Минулого тижня вона сиділа навпроти Горо. А тепер опинилася на стільці, який зазвичай займала жінка в білій сукні. Вона була навпроти Горо, проте їх розділяв один столик. Він так далеко. А втім, річ тут була зовсім не у відстані, а, радше, у тому, що все видавалося якимось неприродним. І спантеличений вираз обличчя Горо був цілком зрозумілим.

      – …

      Хай там як, вона не могла залишити свій стілець. Таким було одне з правил. «А що, як він запитає, чому я сиджу тут? Що я йому скажу?» Від цієї думки у Фуміко перехопило подих.

      – О Господи, уже так пізно? Вибач, мушу йти…

      Хоча Горо й здавався розгубленим, та, попри цю дивну ситуацію з різними столиками, він сказав точнісінько те саме, що й минулого разу. Схоже, це було ще якесь таємне правило мандрівки в минуле. Його слова так доречно нагадали Фуміко, у який час вона повернулася.

      – Ох, нічого. Усе гаразд. У тебе обмаль часу? У мене теж.

      – Що?

      – Вибач…

      Вони не могли порозумітися, і розмова зайшла в глухий кут. Хоча Фуміко знала, у який час повернулася, вона все одно була збентеженою, адже це вперше їй довелося здійснити мандрівку в минуле.

      – Що?

      – …

      Аби трохи заспокоїтися, вона відсьорбнула кави, спостерігаючи над чашкою за реакцією Горо. «О ні! Кава вже не гаряча, а тепла! Зовсім скоро вона охолоне!»

      Фуміко стривожилася. За такої температури вона вже могла випити її всю. Це був неочікуваний недолік. Фуміко кинула сердитий погляд на Казу за барною