Книга Розчарування. 1977–1990. Тимур Литовченко

як тоді пояснити, що він успішно склав обидва випускні іспити, що припали на період ушпиталення, – як історію, так і фізику?! Як він примудрявся готуватись до іспитів, лежачи під вікном у просякнутій сонячним сяйвом палаті?! Хто йому читав шкільні підручники, якщо сусіди по палаті – «діди» – мали за плечима у кращому разі довоєнну «семирічку», батьки були на роботі, а однокласники готувалися до іспитів кожен у себе вдома?! Чи знання і справді просотувалися Спартакові просто в мозок через подушку?! Може, він зовсім і не жартував?..

      У будь-якому разі сталося неможливе: попри посилену тижневу «атропінізацію» очей і наступний тиждень релаксації, ненависне жиденя примудрилося скласти на відмінно історію з фізикою. Після чого лікарі були змушені відпустити юнака з підтвердженим діагнозом «змішаний астигматизм». Це відкривало йому прямий шлях до золотої медалі, яку Спартак і отримав сьогодні. Що ж до Тамари Антипівни, то бідолашній лишалося мучитись найгіршими здогадами. Адже вона знала: якщо бодай за одним представником нечестивого племені не додивитися – це лайно обов’яково напаскудить так, що мало не видасться нікому!

      Біда станеться через усе це. Ох, і станеться ж якась біда!.. Як не крути, а тепер цієї біди вже нічого не відверне.

      Середня школа № 17, Київ, ніч з 21-го на 22 червня 1980 року

      – Ну і що ти там приніс?

      – «Портяночки»[26] нуль-сім.

      – А що, горілку слабó було заради друзів?..

      – Нічого не слабó. Я б для вас!.. Особливо для тебе, Валерко.

      – Ну, то в чім же річ?!

      – Та нам ще ж до ранку гуляти! А я не хочу, щоб хтось із нас виконав гасло лісорубів і «врізав дуба раніше строку».

      – Ач жартівник!.. Ніхто не «вріже дуба» від ста сімдесяти грамів.

      – Я ж фігурально!.. Коротше, хлопці: приходьте до мене додому в понеділок, тоді буде вам усе: і горілка, й закусь. Гарантую!

      – Як сьогодні?

      – Валерко, сьогодні я всього лише обіцяв за золоту медаль виставитися – отож і виставляюся. Але так, щоб вчителі нічого не пронюхали.

      – Пхе! «Портяночкою»… Чого ти боїшся? Нам вже атестати на руки видали, тепер ніхто нічого…

      – Усе ще може бути, повір мені й потерпи лише одну добу.

      – Знаєш, випускний вечір буває раз у житті!..

      – Отож я й хочу, щоб у нас все пройшло добре. А в понеділок буде далі.

      – Гаразд, Валерко, давай не дивитися в зуби дарованому коню, – втрутився Марек. – Якщо Спартак сказав, що в понеділок буде продовження, – отже, буде. Я його на кілька років довше знаю, ніж ти.

      – Отже, вирішено?

      – Отже, вирішено.

      – Ну добре, давай вже свою «портяночку».

      Спартак розстібнув жилетку, запустив руки за спину й витягнув з-за брючного ременя 0,7-літрову пляшку «Приморського» портвейну.

      – Гм-м-м… А ззовні й не здогадаєшся, що у тебе за спиною.

      – Це мене тато навчив ховати, – посміхнувся Спартак. – Каже, що роботяги так пляшки навіть через заводську

26

«Портянка» – портвейн (жарг.).