Стук у браму. Франц Кафка

мчать по бруківці. Так ось, кажуть, що це перевдягнені молоді паризькі фертики.

      Очі його були майже заплющені. Коли я замовк, він застромив у рот обидві руки і рвонув нижню щелепу. Весь його одяг був задрипаний. Його, може бути, викинули з винарні, а він ще не усвідомив собі цього.

      Була, напевно, та коротка, цілком спокійна перерва між днем і ніччю, коли голова у нас несподівано для нас повисає і коли все, хоча ми цього не помічаємо, зупиняється, бо ми ні на що не дивимося, і потім зникає. А ми, зігнувшись, залишаємося на самоті, потім озираємося, але вже нічого не бачимо, навіть опору повітря вже не відчуваємо, але внутрішньо твердо пам’ятаємо, що на певній відстані від нас стоять будинки з дахами і, на щастя, кривими димарями, крізь які темрява втікає в будинки, крізь горищні комірчини у всілякі кімнати. І це щастя, що завтра буде день, коли, як це ні неймовірно, можна буде все бачити.

      Тут п’яний підняв брови так, що між ними й очима виникло сяйво, і з паузами повідомив:

      – Ось, розумієте, яке діло… мене, розумієте, забирає на сон, тому я піду спати… У мене, розумієте, є зять на Вацлавській площі… туди я і піду, тому що там я живу, тому що там у мене є ліжко… зараз я піду… я тільки, розумієте, не пам’ятаю, як його звуть і де він живе… мені здається, я це забув… Але це нічого, адже я навіть не пам’ятаю, чи є у мене взагалі зять… Тепер, розумієте, піду… Думаєте, я знайду його?

      На це я відповів без роздумів:

      – Без сумніву. Але ви з чужих країв, і ваші слуги, бува, не з вами. Дозвольте мені проводити вас.

      Він не відповів. Я жестом запропонував йому взяти мене під руку.

      г) Продовження розмови між товстуном і богомільником

      А я вже деякий час намагався підбадьоритись. Я розтирав своє тіло і казав собі: «Час тобі щось сказати. Ти ж уже зніяковів. Ти відчуваєш себе пригнічено? Почекай! Тобі ж знайомі такі становища. Подумай не поспішаючи! Твоє оточення теж почекає.

      Усе як в гостях минулого тижня. Хтось щось читає по списаному звідкись тексту. Одну сторінку я сам списав на його прохання. Прочитавши підпис під сторінками, що їх він написав, я лякаюся. Це ні в тин ні в ворота.

      Люди схиляються над цим з трьох боків столу. Я, плачучи, клянусь, що це не мій підпис.

      Але чим це схоже на сьогоднішнє? Адже тільки від тебе залежить, щоб нав’язалася цілеспрямована розмова. Усе мирно. Напружся, мій голубе!.. Ти ж знайдеш якусь відмовку… Ти можеш сказати: «Мене хилить на сон. У мене болить голова. Прощавайте». Швидше, швидше ж. Нагадай про себе!.. Що таке? Знову суцільні перешкоди? Що ти згадуєш?.. Я згадую високорівню, яка піднімалася до великого неба, як щит Землі. Я побачив її з гори і вже ладен був її перетнути. Я заспівав».

      Мої губи були сухі й не слухалися мене, коли я сказав:

      – Хіба не можна жити по-іншому?

      – Ні, – сказав він з питанням, з посмішкою.

      – Але чому ви вечорами молитеся в церкві? – запитав я тоді, і між мною і ним зникло усе, що я досі як уві сні підпирав.

      – Ні, навіщо нам про це говорити. Вечорами ніхто, якщо він