Стук у браму. Франц Кафка

я покажу вас людям.

      Тут він, плачучи, по черзі поцілував обидві мої руки.

      – Я скажу вам те, що ви хочете дізнатися, але краще, будь ласка, пройдемо онде в той провулок.

      Я кивнув головою, і ми пішли туди.

      Але він не задовольнився темрявою провулка, де стриміли тільки віддалені один від одного жовті ліхтарі, а завів мене в низький під’їзд якогось старого будинку під ліхтарик, який висів перед дерев’яними сходами і з якого капало.

      Там він церемонно взяв свій носовичок і, розстеливши його на сходах, сказав:

      – Сідайте, дорогий пане, так вам буде зручніше запитувати, я постою, так мені буде зручніше відповідати. Тільки не мучте мене.

      Я сів і, піднявши на нього примружені очі, сказав:

      – Ви справжнісінький божевільний, ось ви хто! Як ви поводитеся в церкві! Як це смішно і як неприємно присутнім! Як можна перейматися побожністю, якщо доводиться дивитися на вас.

      Він притулився до стіни, тільки головою рухав вільно.

      – Не гнівайтесь… навіщо вам сердитися через речі, які не мають до вас відношення. Я серджуся, коли тримаюся неналежно, а коли хто-небудь інший поводиться погано, я радію. Не гнівайтесь тому, якщо я скажу, що в тому і полягає мета моїх молитов, щоб люди дивилися на мене.

      – Що ви кажете, – вигукнув я занадто голосно, як на низький прохід, але побоявся притишити голос, – справді, що ви говорите! Так, я здогадуюся, так, я здогадувався, відколи побачив вас, в якому стані ви перебуваєте. У мене є досвід, і я зовсім не в жарт скажу вам, що це якась морська хвороба на суші. Природа хвороби така, що ви забули справжні імена речей і тепер похапцем обсипали їх випадковими іменами. Тільки б швидше, тільки б швидше! Та щойно втікши від них, ви знову забуваєте їхні назви. Тополя в полях, яку ви назвали «Вавилонська вежа», бо не знали, чи не хотіли знати, що це була тополя, знову гойдається безіменно, і ви називаєте її «П’яний Ной».

      Я трохи зніяковів, коли він сказав:

      – Я радий, що не зрозумів того, що ви сказали.

      Хвилюючись, я забубонів, як старий дяк:

      – Тим, що ви цьому раді, ви показуєте, що зрозуміли мене.

      – Певна річ, я це показав, шановний пане, а й ви говорили дивно.

      Я поклав долоні на верхню сходинку, відкинувся назад і в цій майже неприступній позі, яка служить борцям останнім порятунком, сказав:

      – Веселий у вас спосіб рятувати себе: ви припускаєте, що й в інших ваш стан.

      Після цього він посмілішав. Він склав руки, щоб надати єдність своєму тілові, і з легким внутрішнім опором сказав:

      – Ні, я ж роблю так не з усіма, і з вами, наприклад, теж так не вчиню, бо не можу. Але я був би радий, якби міг, адже тоді мені вже не потрібна була б увага людей в церкві. Знаєте, чому вона мені потрібна?

      Це питання загнало мене в глухий кут. Звичайно, я цього не знав і думаю, що й не хотів знати. Я ж і сюди приходити не хотів, сказав я собі тоді, але ця людина змусила мене слухати її. Мені досить було тільки похитати головою, щоб показати йому, що я не знав цього, але я не міг і ворухнути головою.

      Людина, що