Стук у браму. Франц Кафка

щось недобре? Чому ви мене не втішите?

      Я встромив ступні в тінь і люб’язно сказав:

      – Вас не треба втішати. Вас же кохають.

      При цьому я, щоб не застудитися, притиснув до рота свій носовичок з візерунком із синього винограду.

      Тепер він повернувся до мене і притулив своє товсте обличчя до низької спинки лавиці.

      – Знаєте, взагалі-то в мене ще є час, я все ще можу відразу покласти край цьому ще незрілому коханню яким-небудь мерзенним вчинком, або зрадою, або від’їздом у далекі краї. Адже я справді дуже сумніваюся, чи варто мені наражати себе на ці хвилювання. Тут немає жодної певності, ніхто не може точно назвати напрямок і термін. Якщо я йду в пивну з наміром закропитися, то я знаю, що цього вечора буду п’яний як бейля. А в моєму випадку? Через тиждень ми збираємося зробити заміську прогулянку з сім’єю друзів, хіба через це не виникне двотижневої грози в душі! Поцілунки цього вечора приводять мене в сонливий стан, щоб дати місце неприборканим снам. Я опираюся проти цього і роблю нічну прогулянку, тут виявляється, що я невпинно хвилююся, що мене обсипає жаром, то морозить, як від поривів вітру, що я весь час мну рожеву стрічку в своїй кишені, що я сповнений побоювань за себе, але розібратися в них не можу і виношу навіть вас, пане, хоча за інших обставин напевно і не подумав так довго говорити з вами.

      Мені було дуже холодно, і небо вже трохи схилилося, біліючи.

      – Тут не допоможе ні мерзенний вчинок, ні зрада, ні від’їзд у далекі краї. Вам доведеться накласти на себе руки, – сказав я, а проте посміхнувся.

      Навпроти нас, на іншому кінці алеї, стояло два кущі, а за цими кущами внизу бовваніло місто. Воно було ще трохи освітлене.

      – Добре, – вигукнув він і вдарив по лавиці своїм міцним кулачком, який, однак, відразу розтиснув, – а ви залишитеся живі. Ви не заподієте собі смерть. Ніхто вас не любить. Ви нічого не можете досягти. Ви не можете впоратися з наступною миттю. Ось ви так і говоріть зі мною, підла ви людино. Любити ви не можете, ніщо не хвилює вас, крім страху. Подивіться-но на мої груди.

      Він швидко розстебнув пальто, жилет і сорочку. Груди у нього були справді широкі й гарні.

      Я почав розповідати:

      – Авжеж, така впертість іноді находить на нас. Цього літа я був в одному селі. Воно перебувало біля річки. Я дуже добре пам’ятаю. Я часто сидів у неприродній позі на лавиці на березі. Готель біля води там теж був. Часто можна було почути гру на скрипці. Молоді сильні люди базікали в саду за столиками з пивом про полювання і пригоди. А ще були на іншому березі туманні гори.

      Тут я встав із трохи перекошеним ротом, ступив на газон за лавицею, зламав кілька засніжених гілочок і сказав потім своєму знайомому на вухо:

      – Я заручений, зізнаюся.

      Мій знайомий не здивувався тому, що я встав.

      – Ви заручені?

      Він сидів дійсно дуже нетвердо, спираючись тільки на спинку. Потім він зняв капелюха, і я побачив його волосся, яке пахло і, будучи ретельно причесане,