Стук у браму. Франц Кафка

ись, потиснули одне одному руки, сказали, що було дуже приємно, і вийшли через велику дверну пройму в передпокій, аби вдягтися. Господиня стояла посеред кімнати, рухливо кланяючись, а її сукня лягала витонченими бганками.

      Я сидів за маленьким столиком – у нього були три витягнуті тонкі ніжки, – прикладаючись до третьої чарчини «Бенедиктину» й одночасно оглядаючи свій невеликий запас печива, яке я сам знайшов і наклав собі, бо воно мало тонкий смак.

      Тут до мене підійшов мій новий знайомий і, трохи неуважно посміхнувшись моєму заняттю, сказав тремтячим голосом:

      – Даруйте, що я підійшов до вас. Але досі я сидів один зі своєю дівчиною в сусідній кімнаті. З пів на одинадцяту, зовсім не так довго. Вибачте, що я це говорю вам. Ми ж не знаємо один одного. Чи не правда, що ми зустрілися на сходах і сказали один одному кілька важливих слів, а тепер я вже говорю вам про свою дівчину, але ви вже мені – прошу вас – даруйте, щастя рветься з мене назовні, я нічого не міг вдіяти. А що в мене немає інших знайомих, яким я довіряю…

      Так він говорив. А я засмучено подивився на нього – шматок-бо фруктового торта, який перебував у мене в роті, був недобрий на смак – і сказав йому в його приємно спаленіле лице:

      – Я радий, що здаюся вам гідним довіри, але засмучений тим, що ви мені це розповідаєте. І ви самі – не були б ви такі схвильовані – відчули б, як це недоречно – розповідати людині, яка сидить на самоті і п’є горілку, про кохану дівчину.

      Коли я це сказав, він раптом сів, відкинувся й опустив руки. Потім, зігнувши в ліктях, притиснув їх до себе і досить гучним голосом заговорив наче до себе самого:

      – Ми сиділи там самі-самісінькі… в кімнаті… з Аннерль, і я цілував її… цілував… її… в губи… цілував вухо… плечі.

      Кілька чоловіків, які стояли поблизу і вирішили, що точиться якась жвава розмова, позіхаючи, підійшли до нас. Тому я встав і голосно сказав:

      – Добре, якщо ви хочете, я піду, хоча нерозумно йти зараз на Лаврінову гору[1], адже погода ще холодна, а що випало трохи снігу, то дороги слизькі, наче ковзанка. Але якщо ви хочете, я піду з вами.

      Спершу він здивовано подивився на мене і розкрив рота з широкими і червоними вологими губами. Але потім, побачивши чоловіків, які були вже близенько, засміявся, встав і сказав:

      – О, нічого, холод на користь, наш одяг увесь просякнутий жаром і димом, та й я, напевно, п’яненький, хоча пив мало, атож, попрощаємося й підемо.

      Ми підійшли до господині, і, коли він цілував їй руку, вона сказала:

      – Їй-бо, я рада, що сьогодні у вас таке щасливе обличчя, зазвичай воно серйозне й тоскне.

      Доброта цих слів зворушила його, і він іще раз поцілував їй руку; вона усміхнулася.

      У передній стояла покоївка, ми побачили її зараз уперше. Вона подала нам пальто і взяла потім ліхтарик, щоб посвітити нам на сходах. А гарна ж була дівчина. Шия в неї була оголена і тільки під підборіддям пов’язана чорною оксамитовою стрічкою, а її просторо вбране тіло граційно згиналося, коли вона спускалася перед нами по сходах, світячи ліхтариком. Її щоки розчервонілись, бо вона випила вина, а її вуста були напіввідкриті.

      Внизу сходів вона поставила ліхтарик на сходинку, похитуючись, пішла до мого знайомого, обняла і поцілувала його й затрималася в обіймах. Лише коли я вклав їй у руку монету, вона сонно відірвалася від нього, повільно відкрила маленькі двері під’їзду і випустила нас у ніч.

      Над порожньою, рівномірно освітленою вулицею стояв великий місяць на трохи хмарному і через це ще ширшому небі. Лежав сніжок. Ноги на ходу ковзали, тому треба було робити маленькі кроки.

      Щойно ми вийшли на вулицю, я помітно підбадьорився. Я пустотливо задирав ноги, тріскотячи суглобами, викрикував на всю вулицю якесь ім’я, наче від мене за рогом зник приятель, підстрибуючи, кидав угору капелюх і хвалькувато підхоплював його.

      А мій знайомий незворушно йшов поруч. Голова його була опущена. І він нічого не говорив.

      Це здивувало мене, бо ж я очікував, що радість його роздратує, коли навколо нього не стане людей. Я принишкнув. Щойно я зібрався схвально плеснути його по плечу, як мене охопив сором, і я ніяково відсмикнув руку. Що вона не була мені потрібна, то я застромив її в кишеню пальта.

      Отже, ми йшли мовчки. Я стежив за звуками наших кроків і не розумів, що мені за ним не вгнатися. Це трохи хвилювало мене. Місяць був ясний, усе було видно чітко. Там і сям хтось дивився у вікно і розглядав нас.

      Коли ми прийшли на вулицю Фердинанда, я помітив, що мій знайомий завів якусь мелодію; зовсім тихо, але я почув. Я образився на це. Чому він зі мною не розмовляв? А якщо я йому не потрібен, навіщо він порушив мій спокій. Я з досадою згадав про славні ласощі, які я через нього залишив на столику. Я згадав також про «Бенедиктин» і трохи повеселішав, майже, можна сказати, запишався. Я взявся в боки і уявив, що гуляю самохіть. Я був у гостях, врятував від ганьби одного невдячного юнака і тепер гуляю під місяцем. Весь день на службі, ввечері в гостях, уночі на вулиці і нічого надміру. Безмежно природний лад життя!

      Однак мій знайомий

1

Мова про пагорб Петршин (німецька назва її – Laurenziberg) у центральній частині Праги, найвідомішу з празьких гір.