Стук у браму. Франц Кафка

цього не розумію. Ось тут у кімнаті стоять там і сям різні люди. Вони охоплюють руками спинки стільців, або туляться до піаніно, або повільно підносять до губ келих, або боязко йдуть у сусідню кімнату, і коли заб’ються в темряві правим плечем об шафу, думають, дихаючи перед відчиненим вікном: «Онде Венера, вечірня зоря. А я тут в гостях. Якщо тут є якийсь зв’язок, я не розумію його. Але я навіть не знаю, чи є тут зв’язок». І бачите, мила панянко, з усіх цих людей, які, згідно з такою для себе неясністю, поводяться так по-різному, так навіть смішно, здається, я один гідний того, щоб почути про себе щось зовсім ясне. А щоб це було до того ж наповнене приємністю, ви говорите це глузливо, так що помічаєш ще щось, як крізь великі стіни вигорілого всередині будинку. Для погляду тут майже немає перешкод, удень крізь великі діри вікон бачиш хмари неба, а вночі зірки… Що, якщо я на знак подяки за це повідаю вам, що коли-небудь усі люди, які хочуть жити, будуть на вигляд такими ж, як я; отакими силуетами, вирізаними з жовтого цигаркового паперу, – як ви помітили, – і при ходьбі вони шелестітимуть. Вони будуть не інакшими, ніж тепер, але вигляд у них буде такий. Навіть у вас, мила…

      Тут я помітив, що дівчина вже не сидить поруч зі мною. Пішла вона, мабуть, після своїх останніх слів, бо тепер вона стояла далеко від мене біля вікна в оточенні трьох юнаків, які, сміючись, щось говорили з високих білих комірців.

      Потім я залюбки випив келих вина і пішов до піаніста, який в повній самоті грав саме, киваючи головою, якусь сумну п’єсу. Я обережно схилився до його вуха, щоб він тільки не злякався, і тихо сказав під мелодію п’єси:

      – Будьте такі ласкаві, вельмишановний пане, пустіть тепер пограти мене, бо я збираюся бути щасливим.

      Що він не слухав мене, то я постояв деякий час, збентежений, а потім, притлумлюючи свою сором’язливість, взявся ходити від одного гостя до іншого і ненароком казав:

      – Сьогодні я гратиму на піаніно. Так.

      Усі, здавалося, знали, що я не вмію грати, але люб’язно сміялися з приводу цього приємного вторгнення в їхні розмови. Але геть уважні стали вони лише тоді, коли я дуже голосно сказав піаністу:

      – Будьте такі ласкаві, вельмишановний пане, пустіть тепер пограти мене. Я, розумієте, маю намір бути щасливим. Йдеться про якийсь тріумф.

      Піаніст хоч і прислухався, але не покинув своєї коричневої лавочки, так, здавалося, і не розумів мене. Він зітхнув і закрив обличчя своїми довгими пальцями.

      Я вже поспівчував йому і хотів було підбадьорити його, щоб він продовжив гру, коли підійшла господиня з групою гостей.

      – Це смішна затія, – сказали вони і голосно засміялися, наче я хотів зробити щось протиприродне.

      Дівчина теж підійшла, презирливо глянула на мене і сказала:

      – Будь ласка, пані, дозвольте йому пограти. Він, можливо, хоче якось розважити нас. Це похвально. Будь ласка, пані.

      Усі голосно зраділи, явно, як і я, вважаючи, що це говориться іронічно. Тільки піаніст мовчав. Він сидів з опущеною головою і водив указівним пальцем лівої руки по дереву ослінчика, немов малюючи на піску.