Венера в хутрі. Леопольд фон Захер-Мазох

ущелиною.

      – Ведмідь?

      – Атож. Його я й чекав. Я розташувався в ущелині. Щоб утекти звідти, не могло бути й мови. Стіни ущелини були кам’янисті й круті. Вгорі росли дерева, але корені жодного з них не провисали так низько, щоб можна було ухопитися за них рукою й підтягнутися догори.

      Йому не втекти, і назад він теж не поверне. І я не поверну.

      Отак я стою й чекаю його.

      Чи бувало вам коли-небудь так самотньо? Чи знаєте ви, що це означає, когось чекати? Доволі нестерпне відчуття, здатне розшматувати людину. Але я стояв у пустельному пралісі й очікував не кого іншого, як ведмедя.

      Смішна обережність, безголова мудрість збудження! Я ще раз підштовхнув заряд у ствол рушниці, щоб куля міцно сіла.

      Не знаю, як довго я чекав.

      Було самотньо, безконечно самотньо.

      Угорі, на краю ущелини, зашаруділо листя, крок за кроком, ніби важка хода взутого в чоботи селянина.

      Ось він щось собі бурчить.

      Ось він.

      Він бачить мене й завмирає.

      Я виходжу ще крок уперед і натискаю… Але що я натискаю? Я хочу натиснути курок, мацаю й не знаходжу його… Рушниця не має курка! Я лиш перехрестився, скидаю кептар, обгортаю ним ліву руку, а ведмідь уже підступає ближче.

      – Гов, братчику! – але ведмідь мене не слухає і не дивиться на мене.

      – Гов, брате, я навчу тебе розуміти русинську мову!

      Я обертаю рушницю іншим боком і з усією силою б’ю ведмедя по морді. Той реве, стає на задні лапи; лівою рукою я впираюся йому в зуби, а правою заганяю ніж у серце; його лапи стискають мене. Кров хвилею затопила мене, земля пішла з-під ніг…

      Чоловік якусь хвилю сидів мовчки, підперши голову. Потім він легенько ляснув долонею по столу й мовив, усміхаючись:

      – От не хотів, а розповів вам мисливську побрехеньку. Бачили б ви його лапи! Я розстібну сорочку з вашого дозволу…

      Чоловік розгорнув поли сорочки й показав на грудях два шрами, наче відбитки двох долонь якогось велетня.

      – Добре він мене заграбастав.

      Чарки спорожніли. Я кивнув Мошкові, щоби приніс нову пляшку.

      – …Знайшли мене селяни, – провадив мій співрозмовник, – але досить про це. Я довго пролежав у гарячці в домі пана Зеньківа. Коли вдень я повертався до свідомості, то бачив усю їхню родину довкола себе – мої родичі теж сиділи поряд – наче біля постелі присмертного, але батечко Зеньків лиш примовляв: «Усе буде добре». А Миколая сміялася.

      Якось пробуджуюся я серед ночі й роззираюся по кімнаті. Горить лише одна самотня лампа. Миколая вклякла навколішки й молиться.

      Досить про це. Минулося, тільки часом з’являється уві сні. Досить. Бачите, я не вмер.

      Відтепер батечко Зеньків часто приїжджав на своїй бричці до нас, а мій батько бував у них. Нерідко навідувалося й жіноцтво. Старші перешіптувалися, а досить було з’явитися мені, як Зеньків починав усміхатися, підморгувати мені й простягати чарку.

      Миколая… любила мене. Так сердечно! Повірте мені. Принаймні я вірив у це, і наші старі вірили