Щось більше за нас. Владимир Винниченко

душного тісного міста найбільш захоплювала ця широта краєвиду; після пороху й диму особливо милували око зелені хліба та шпориш, що поріс край дороги; а сила того чистого запашного повітря неначе лила у груди якусь жвавість, бадьорість і енергію.

      Все минуле десь ховалося в якомусь тумані, і будучність ласкаво й привітно всміхалася, як всміхався мій візник до високих і пишних хлібів. Думка за думкою легко спливали. Думки були про те, здебільшого, як приїду я в N, заїду в гостініцу «Малоросію», знайду там добродія Гаркуна-Задунайського, антрепренера української трупи, зійдуся з ним і… якось то воно буде. Ставала на очі навіть і та «гостініца». Маленький, мабуть, будиночок, чистенький, гарненький: коло нього садочок, квіти, метелики й таке інше; маленька кімнатка старосвітського ладу з дерев’яним ліжком і ситцевими завісками на вікнах; сусіди, сусідки, тихо, любо й затишно. Спадав на думку й сам Гаркун-Задунайський, але думка цього образу якось не могла схопить виразно. Не знаю вже через що то, чи через те, що мій мозок був на той час такий легковажний, чи вже просто через те, що звичайно образ непростої персони важко уявити собі, – одним словом, я тільки міг схопить одно: вважаючи на гучне прізвище цього добродія, це повинен бути чоловік неабиякий і артиста славний. І думки порхнули в другий бік. То заносили вони мене на сцену N-ського театру, де я, не маючи ніякої іншої роботи в чужому місті, гадав добувати собі хліб; то ставали серед трупи, яка повинна була мені стати й товариством і родиною; то знов у гостініцу «Малоросію», де, як мені наказано, живе сам Гаркун-Задунайський, то знов до трупи і знов до її антрепренера.

      А візок торохтів, зсовуючи з-під мене солому на спину дядькові, що сидів уже на самому краєчку воза, спустивши ноги на голоблі. Сонечко піднялося вже вище, зігнало росу і стало ніби й припікати, зганяючи, як і росу, бадьорість і нагадуючи, що можна б і скоріше їхать.

      – А що, чи далеко ще до N? – наважився я натякнути дядькові.

      Він, очевидячки, з охотою, ніби тільки цього й чекаючи, зараз же повернувся до мене і з уст, з синіх очей, навіть із рудої кучерявої бороди його так і полилась на мене привітність та щирість.

      – До N… Хм. Та як вам сказати?.. Та верстов, мабуть, буде з… десять… А, може, й усіх дванадцять… Ось минем цей лісок, то, мабуть, буде десять… А то кажуть, що і всіх вісім… А я так думаю, що й восьми не буде… Верстов з шість як буде, то й буде…

      Треба пам’ятати, що далина чи близина у селянина залежить від того, чи він ходить, чи він їздить. Як ходить, то неодмінно буде одно місце від другого далі верстов на п’ять, а як їздить, то ближче. Маючи це на увазі, я взяв середній між шістьма і десятьма й вирахував, що до N вісім верст.

      – Ну… а як N – хороший город?

      – N?

      Дядько хльоснув конячинку батогом і всміхнувся.

      – Хто його зна… Чи хороший?.. Хм… Господь його святий знає… Город, як город… Ну, що там? Є собор, базар… Та от побачите сами!

      «Хм… Трохи невиразно», – подумав я.

      – Ну, театр там бачили? Грають там у театрі? Були коли-небудь у театрі?

      – Театр?

      Дядько