Щось більше за нас. Владимир Винниченко

забудь же що-небудь вигадати, щоб нарозумить Василя… Видумай!

      – Та добре.

      – Так зараз їдеш?

      – Та зараз же… Яке милосердя проявилось…

      На другий день була субота, й Вася сам давав робочим тижневий рощот. Сонце вже сідало, й тільки верхи залізної криші ще були залиті проміннями, мов золотом. З поля бігли двором корови, телята, задравши хвости, вибрикували коні, мемекали вівці, ревли воли, чувся десь за клунею голос Петра – пастуха, чогось гукала куховарка Гапка, реготались строкові хлопці коло діжки з водою, з села неслася пісня, десь за садом хтось ахикав, галас, регіт, турбота.

      – А куди діякон, бісова душа! Куди, бодай тобі повилазило!

      – Та гони його на Мотрю, він злякається та побіжить прямо в загін.

      – Порадь батькові своєму, дурний! – образилась Мотря.

      – Нехай, як побачимося з ним та з твоїм прапрадідом.

      – Дай Боже, щоб скоріше!

      – Ач, яка гостра! Як сокира, що вітер рубає!

      – Хай ти сказишся!

      – Ха-ха-ха-ха!

      А перед вікном Васіної кімнати стояла купа чоловіків і дівчат, котрих поодинці Вася викликав і рощитував.

      – Семен Нужний!

      – Ось!

      – За три дні по сімдесят, два десять. Так?

      – Та так, паничу, почухався Семен Нужний. – Але тут, мабуть, небольшая ошибка.

      – Як?

      – Та так… Я, значиться, був три дні. Але я єзділ… ще за дєлом, таки ж для економії. Потому, виходить, я вже бил чотири дні, а не три.

      – За яким ділом? – похмурився Вася і подумав: «Господи, як пропада українська мова! “За дєлом”».

      – Та я ж возіл учорась Сігізмунда Штаниславича до залєзной дороги. Усьо ж таки день.

      – От анафема, – шепнув Іван Галка Семенастому. – І тут урве сім гривень! За те, що дівку піддержував.

      – Ну, добре, – одвітив Вася й додав ще сімдесят копійок.

      – А це, – ніяково протягаючи книжечку, пробурмотів він, – так… дітям вашим книжка. Читати…

      – Та у мінє, паничу, нема дітей, я удов… – засміявся Семен Нужний, але книжечку взяв, поторкав її пальцем і поклав за пазуху, моргнувши хлопцям. Хлопці пирснули і повідвертались.

      – Трохим Нужний!

      – Тю! Та всі Нужні! – почулось у купі. – Кому вони нужні?

      – Собаці за п’яту ногу!

      – Ви були п’ять день?

      – Ні, паничу, шесть; я бил шесть дньов.

      «О, знов: “бил”, “дньов!”» – подумав Вася.

      – Як же шість? Тут записано п’ять, – подивився Вася в книжку, – ну, так! Трохим Нужний п’ять день. Як же так?

      – Та, мабуть, паничу, забили записать, а я шесть дньов бил. Ось даже спросітє у кого вам буде завгодно…

      «Ох, як коверкають, ох, як коверкають», – з мукою думав Вася і, не розбираючи вже, давав стільки, скільки йому казали, не забуваючи кожному всунути книжечку.

      – Ану, ви, чорняві на три пальці під носом… Розступіться, дайте дорогу!

      – Еге ж, який проворний, підожди трохи!

      – Та мені ніколи.

      – Ну, а ти ж бачиш, що ми танцюємо,