Щось більше за нас. Владимир Винниченко

говорить таке, що й товариш інший не скаже, живе розпусно, має полюбовників…

      – Ах, мамо, навіщо це?

      – Ні-ні, треба, треба… Я бачу і ти бачиш. Ти осуждаєш. Я бачу… Осуждаєш, правда? – погладжуючи чуба Васі, заглядала йому в очі Віра Андріївна.

      – Не мені судить вас, – помовчавши, тихо промовив Вася, і жалко йому до сліз стало матір.

      – Ну, значить, ще любиш свою маму, – весело сказала Віра Андріївна. – Любиш, любиш! Ну, а як любиш, то кинеш ці химери, кинеш?

      – Е, мамо, – відсунувся зараз же Вася, – я таких підходів не люблю…

      – Вася! Це не підходи, не підходи, їй-богу, Вася, голубе, це не підходи! Я так… Ну, як собі хочеш, роби все, тільки це – не підходи… Сядь коло мене, сядь! Ну, так! Віриш, що не підходи?

      – Та… вірю….

      – Ні, не віриш; але я тобі говорю, що це не підходи! Роби, як хочеш! Я ж бачу все одно, що ці ідеї недовговічні в тобі. Ні, подумай собі: ти молодий, ти ще не жив… Ти проведеш свою молодість в оцій сорочці, на дошках… Та сам потім заплачеш… Краще поїхав би в город, погуляв із товаришами, пожив би, як треба жити… Га, любий?

      – Е, мамо! – сумно махнув рукою Вася. – Я вже жив так, остогидло!

      – А ти спочинь! Звісно, надокучає одно, спокою треба, а головне, не по багату живи… От, як я… Ха-ха-ха! То спочиваю, то «живу».

      – Ні, мамо! – твердо промовив Вася і встав, злегка відвівши руку Віри Андріївни зі своїх плечей. – Мої наміри тверді. Це моє останнє слово… Я кинув те життя і починаю нове… До вас же я повернувся, як до рідної людини, до матері, а ви, – гірко всміхнувся він, – смієтесь із мене!

      – Та як же! Ну-ну, не сердься, ну, сядь! Ну, поговоримо! Куди ж ти? Посидь іще!

      Вася сів. Віра Андріївна тихо прихилила його голову собі на груди, заглянула йому в очі й почала гладити тихенько й ніжно по щоці. І під це погладжування так тепло зробилось Васі, так мило, так жаль чогось себе, що прийшлось повернути голову й сховати лице під рукою матері.

      – Так ти не осуджуєш своєї гидкої мами? – тихо промовила Віра Андріївна й почула, як серце її дуже-дуже забилось, чекаючи одвіту.

      – Ні, – прошепотів Вася, й йому ще жалкіше зробилось і себе, й матері, котра в цю хвилину щасливо й радісно посміхалась, дивлячись кудись далеко-далеко.

      – Можна? – почувся голос за дверима і, не дожидаючись одвіту, в кімнату швидко ввійшов добродій у чесучевім піджаці, широких, модних штанах, чорнявий, високий, вусатий.

      – Нещастя, Віро Андріївно, – промовив він, сідаючи на кріслі.

      – Яке? – схопилась Віра Андріївна і трохи зблідла.

      – Упала дівка в барабан, і одірвало шматок ноги…

      – О, Боже! Де вона? Де?

      – Та ви не турбуйтесь так…

      – Я тебе питаю, де вона, де? – крикнула Віра Андріївна.

      – Ми не одні, Віро Андріївно! – змішався добродій, поглядівши на Васю, котрий стояв блідий, чекаючи одвіту.

      – Ах, Господи! Я тебе питаю, Сігізмунде, де вона, а не скільки нас тут! Та говори ж, говори, де вона? І дуже, дуже?

      – Та нічого… Коло білої кухні, привезли її…

      Віра Андріївна